Читать «Смарагд» онлайн - страница 115

За ним випив і Варфоломій.

Деякий час мовчки закушували, потім батюшка поклав ложку, подякував і підвівся з-за столу.

— Корову скоро подоїте й оцю малечу вже якось напоїте. Уночі ще раз подоїте, а вранці телятко до неї підпустите, — сказав, по черзі дивлячись то на вчителя, то на його дружину. — І якщо треба — кличте. Ні-ні, — підняв перед собою руку, коли Степан Павлович із нагрудної кишені старого піджака дістав гроші. — Це не я — це Господь поміг. Я лише виконавець Його волі.

На ці слова подружжя розгубилося, тільки коли вже Варфоломій відчинив двері, Уляна Іванівна нагадала:

— А підрясник? Я зараз сходжу принесу.

— Підрясник? — перепитав батюшка, ніби аж здивовано. — Нічого, я сам заберу, — сказав і вийшов із хати.

За ним вийшов Степан Павлович:

— Осьде її двері, — показав на двері з іншого боку. — Спасибі вам велике за все, — потиснув руку і повернувся до хати.

А Варфоломій стояв на подвір’ї і не наважувався постукати.

Повертався додому майже на світанку і вперше крадучись, щоб не почула Ганна. Зачахла вечеря стояла на столі. У хаті смачно пахло свіжим хлібом, але батюшка ніби не бачив нічого. Швидко роздягнувся і впав у ліжко. Та заснути не міг — тіло й душу і досі пекли Мирославині гарячі вуста. Ні про що не думав, тільки ще й іще раз подумки переживав години свого першого кохання.

Вони говорили мало. Коли він постукав у двері, Мирослава відчинила, провела до кімнати й зронила:

— Отут я живу.

Але він розглядав не кімнату, а її у домашньому халатику з блискучими ґудзиками на грудях, які звабливо напинали тканину. Злякався самого себе й ступив до дверей, та Мирослава перейняла:

— Не йди. Ну, не йди. Побудь. Я ж тебе не силую дивитися на мене. Зараз, ось зараз дістану. — Мирослава й сама не розуміла, про що говорила. Тільки поспішала, аби втримати, хоча б на хвилинку. Простягла руку за підрясником, який, ніби чорна ширма, висів над грубою. Смикнула з мотузка і злякано зойкнула, бо мотузок обірвався й підрясник упав на підлогу. Кинулася, підняла й притулила до себе. — Воно мокре. Не висохло. Будеш надягати?

— Ні, — хитнув головою. А потім усе, що, здавалося, не пережив і не відчував, усе, що стримував у собі й чого боявся, вибухнуло, зруйнувавши в одну мить усі фортеці й застороги.

То була безодня, у яку впали закохані. Вона поглинула їх обох і не хотіла віддавати ні Богові, ні людям. Данило уперше хмелів від жіночих вуст, уперше торкався оголених жіночих грудей і відчував руками їхню незбагненну ніжність.