Читать «Купеля» онлайн - страница 140

— Ми зустрілися через тридцять років, щоб розлучитися вже назавжди, — сказала я й судомно зітхнула. Це підсумок нашої зустрічі. Здавалося, час зупинився, а всередині мене щось обірвалося. Непросто виносити жорстокий вирок своїй долі. Його погляд застиг на мені.

— Ні, — озвався він пригніченим голосом.

— Так, — вичавила я із себе. — Ми підемо далі по життю кожен своєю стежкою, — мовила, придушивши в собі хвилювання. — Я казала, що в мене два сини? Так, звичайно ж, казала! Старшого звати Сашком, він дуже хороший і… вродливий.

— Я пам’ятаю, — говорить він неуважно. Мені здається, що він не чує моїх слів. — Коли я зможу тебе побачити?

— Не знаю, — усміхаюся куточками вуст (на більше немає сил), беру букет волошок, які відповідно до наших планів він зібрав заздалегідь. — Прощавай! — кидаю я, різко повертаюся і йду. Тільки б він мене не окликнув! Лише б не зробити ще одну помилку! Швидше, треба швидше йти звідси, щоб ніхто ні про що не здогадався!

На ватяних ногах я віддалялася від свого минулого, і з кожним кроком зростав мій відчай. Ця зустріч була нам призначена на небесах, і мій щасливий світ звалився в прірву. До цього я не знала, що мені робити далі, але тут мене стрілою пройняла думка осяяння.

Я перейшла дорогу й побачила перед собою скелю Якова та Марічки. Піднятися на її вершину для мене не становило труднощів. З височини я добре бачила і Першого Андрія, і Другого. Можна загадувати бажання. А які можуть бути в мене бажання, якщо я доживаю останні дні? Ні Перший, ні Другий не знають, що в мене остання стадія раку, і лікар сказав, що мені відпущено максимум місяць. Я помру в муках і болях, як і моя мати. Досі стоять у вухах її дикі крики від болю: жодні знеболювальні не могли позбавити маму від нелюдських мук. Я не хочу повторити її долю.

Я підводжу руку й махаю букетом волошок Першому. Він так і не дізнався, що Сашко — його син. Він не здогадався, а я не змогла зізнатися. Час зізнання вже минув, його не повернути. Другою рукою я махаю своєму чоловікові. Він так і не зміг полюбити свого сина Олексика так, як любив чужого. Вибачте, мої хороші! Я любила вас обох однаково, тому ви повинні пробачити мені мою брехню. Головне, щоб ніхто й ніколи не здогадався про це.

Я чую, як десь унизу дзюрчить джерело й падає в глибоку прірву.

— Якове, Марічко! Від вас у мене немає таємниць. Своїм дітям я купила квартири, а перед від’їздом відправила їм ключі. Думаю, що їм сподобається мій подарунок. Перший ніколи не дізнається, що в нього є такий прекрасний син. Другий не засумнівається, що Сашко не його дитина. Я не буду доживати свої останні дні в муках, а піду з життя в найщасливіший свій день.

Зараз я на мить підведу погляд угору, у мене запаморочиться в голові… Я зробила все, що хотіла й могла. Головне, щоб ніхто й ніколи не здогадався…

1

Т. Г. Шевченко, поема «Катерина».

2

Т. Г. Шевченко, «Чигрине, Чигрине…».

3

Т. Г. Шевченко, «Гоголю».

4

Т. Г. Шевченко, «Сон».

5