Читать «Купеля» онлайн - страница 139

— Ти не змінився…

— Ні, я постарішав, а ти так само гарна… Ні, ти стала краща.

— Чому?

— Наразі ти запаморочливо жіночна. Жіночна й зворушлива.

— Твої очі… Люди змінюються, час накладає на них свій відбиток, а очі… Вони в тебе такі самі, як і були.

— Я завжди пам’ятав тебе, Настусю.

— Якби ти знав, як я на тебе чекала!

— Я не знав цього. Пробач, моя хороша, пробач мені за все.

— І ти мені…

Він торкнувся моїх губ. У нього були все такі самі вологі й теплі губи.

— Ми збожеволіли, — шепочу я й легенько торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він реальний, це не сон. Від дотику до реальності мої руки немов обпекло. Я проводжу пальцями по його щоках, намагаючись вдивитися в його душу.

— Чому ти мене не шукав?

— Я завжди кохав тебе.

— Як нерозумно люди розлучаються.

— Не можна приймати поквапні рішення — можна зламати собі життя…

Я тридцять років чекала на цю зустріч і ще два місяці готувалася до неї, відшліфовувала кожне слово, кожну фразу, які приготувала для нього за всі ці роки й мала вмістити у двадцять хвилин, а кажу різні дурниці. Ми говоримо й говоримо, вслухаючись у голос душі одне одного, і я розумію, що зараз уже не важливо, що ми скажемо. Хіба слова мають значення, якщо заговорила душа? Крізь пальці я пропускаю його душу, впускаю в себе.

— Дурненький, я так тебе люблю. Чому ти не знайшов мене раніше?

— Ще не пізно все змінити. Зараз ми поїдемо звідси удвох.

— Ні. Пізно.

— Ми почнемо все заново.

— Не кажи дурниць. Пам’ятай, що нам відпущено лише двадцять хвилин.

— У нас попереду ціле життя.

— Воно пройшло без тебе, а я ж так на тебе чекала! Не знаю тільки навіщо. У мене чудова сім’я, діти… — кажу я, погано усвідомлюючи, що верзу нісенітницю. Я не це хотіла йому сказати під час зустрічі.

— Настусю, я тебе не відпущу. Ми повинні бути разом.

— Пізно. Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

Він іще щось говорить, але слова тануть під його тремтливим поглядом.

Я намагаюся закарбувати в пам’яті кожну частку секунди і вбираю кожне його слово, як вбирає в посуху земля дощову воду.

— Тепер ми будемо завжди разом, — повторює він. Якби ці слова прозвучали тридцять років тому!..

— Кожен із нас іде своїм шляхом, — кажу я схвильовано.

— Ми підемо одним, спільним…

— Я не висмикну тебе з протоптаної тобою стежки життя. Ніколи.

— Наша доля зараз у твоїх руках.

— Ми самі своїми руками зруйнували майбутнє, убили його. Ми — вбивці. Хіба є нам прощення? — кажу я, купаючись у його усмішці щастя й відчаю.

— Скажи, що ми тепер не розлучимося, — молить його чи то голос, чи то душа.

Я кидаю швидкий погляд на його руку. Годинник показує, що наш час вичерпано. Зараз я мушу вирішити нашу подальшу долю.