Читать «Таргани» онлайн - страница 46

Санпхет, сидячи так само нерухомо, розповів, що посол виїхав на обід, не повідомивши, куди саме, і заявив, що сам поведе машину, хоча це було дуже дивно посеред робочого дня: для такого випадку все-таки є персональний водій. Сам він просидів у посольстві до п’ятої години, а потім відправився додому.

— Ви живете сам?

— Моя дружина загинула в автокатастрофі чотирнадцять років тому.

Щось підказувало Харрі, що водій може повідомити навіть точне число минулих відтоді місяців і днів. Дітей у них не було.

— Куди саме ви возили посла?

— В інші посольства. На зустрічі. У гості до норвежців.

— Яких норвежців?

— Різних. У «Статойл», «Гідро», «Йотун» й «Статскон-сульт». — Усі назви він вимовляв чистою норвезькою мовою.

— Вам знайомі ці імена? — Харрі простягнув йому список. — Це особи, з якими посол розмовляв по своєму мобільному телефону в день убивства. Ми одержали список від телефонної компанії.

Санпхет дістав окуляри й, тримаючи папірець на відстані витягнутої руки, зачитав уголос:

— «Одинадцята десять. Букмекерська контора Бангкока».

І глянув на них поверх окулярів.

— Посол любив іноді грати на перегонах, — сказав він і додав із посмішкою: — Бувало, що навіть вигравав.

Нхо переступив з ноги на ногу.

— «Одинадцята тридцять чотири. Доктор Сіґмунд Юхансен», — Санпхет повернувся до списку.

— Хто це?

— Заможний чоловік. Настільки заможний, що навіть купив собі титул лорда в Англії кілька років тому. Особистий друг королівської родини Таїланду. А що таке Ворачак-роуд?

— Вхідний дзвінок із телефонної будки. Будь ласка, далі.

— «Одинадцята п’ятдесят п'ять. Норвезьке посольство».

— Дивно, але ми дзвонили й розмовляли з посольством сьогодні вранці, і там ніхто не міг згадати, що розмовляв із послом у день убивства, навіть черговий на комутаторі.

Санпхет знизав плечима, і Харрі зробив йому знак продовжувати.

— «Дванадцята п’ятдесят. Уве Кліпра». Ну про нього ж ви чули?

— Мабуть.

— Він один із найбагатших людей Бангкока. Я читав у газетах, що він щойно продав гідроелектростанцію в Лаосі. Він живе в храмі. — Санпхет посміхнувся. — Вони й раніше були знайомі з послом, вони земляки. Ви чули про Олесунн? Посол запрошував… — Він розвів руками — що тепер про це казати? — і знову підняв список. — «Тринадцята п’ятнадцять. Єнс Брекке. Невідомий, сімнадцята п’ятдесят п’ять, Мангкон-роуд»?

— Знову дзвінок із телефонної будки.

Імен у списку більше не було. Харрі подумки вилаявся. Він сам не розумів, на що сподівався, але водій не сказав нічого такого, чого б він уже не знав після телефонної розмови з Тоньє Віг годиною раніше.

— У вас астма, пане Санпхет?

— Астма? Ні, чого б це?

— Ми знайшли в салоні машини майже порожню пластикову ампулу. І віддали в лабораторію перевірити на предмет наркотиків. Ні, не бійтеся, пане Санпхет, це звичайна перевірка, ми завжди так робимо. Виявилося, що в ампулі був протиастматичний препарат. Але ніхто в родині Мольнеса не страждає на це захворювання. Чи відомо вам, кому вона могла належати?