Читать «Привид із Валової» онлайн
Андрій Кокотюха
Андрій Кокотюха
Привид із Валової
Читаючи цю книжку, ви маєте можливість уявити собі місто Львів віртуально, але щоб відчути його по-справжньому, треба сюди приїхати. Радо запрошую усіх до Львова.
Міський голова Львова
«За один лише цей роман департамент зв язків з громадськістю львівської мерії мав би виплатити гонорар письменнику з Чернігівської області. Інший варіант — зробити його (роман) центральним об’єктом наступної піар-кампанії. Навіть бувалим туристам захочеться пройтись вуличками, описаними в книзі. [...] ...Перегортаючи соту сторінку, хочеться відкласти справи та дізнатись, чим же все закінчиться та хто винен, а дочитуючи останні абзаци, хочеться знайти ще якийсь постскриптум».
Журнал «Exlusive Style»
Львів, жовтень 1909 року, вулиця Валова
Це десь тут.
Аби не спалювати даремно батарейки, обережний нічний візитер не вмикав ліхтарика без крайньої потреби. Очі встигли звикнути до темряви. Хоч не міг похвалитися — бачить, мов кішка, рухався досить упевнено, минаючи будівельні риштування та тверді виступи наполовину зруйнованих внутрішніх стін.
Ще б знати, на якому поверсі шукати. Й чи взагалі — на рівні землі. Раптом
Ходили чутки, що львівські пацюки — хижаки, страшніші за диких лісових звірів. Та де — навіть левів, котрі, за переказами, водилися в тутешніх околицях дуже давно. Бо це ж галицький князь Лев спершу здолав свого чотириногого гривастого тезка, а потім звелів вирубати довколишні ліси, аби не завдавати собі та іншим клопоту нищити звірів далі, — місту, названому на його честь, загрожували куди небезпечніші вороги.
Навряд чи князь, пішовши на лева, ризикнув би кинути виклик тутешнім щурам. Не князівська воно справа воювати гидотних
Ніби у відповідь на такі думки десь у темряві попереду підозріло зашурхотіло. Чоловік не здивувався нічним звукам, знав, куди й для чого йшов. Та все ж мимоволі здригнувся, зупинився, завмер.
Рука сягнула до правої кишені пальта, пальці стисли сталь «бульдога». Легенький шерех повторився, але нічний пошуковець передумав виймати револьвер. Натомість лівою рукою з іншої кишені потягнув довгасту трубочку з цупкого картону, котрий, як обіцяла реклама, навіть не розмокне, — електричний ліхтарик Х’юберта, заправлений трьома новенькими соляними батареями.
Тонкий, не аж надто яскравий промінчик шаснув на звук. Світле кружальце показало завалений будівельним сміттям кут. Серед старого побитого каміння лежав, пожмаканий та недбало кинутий, чималий уривок обгорткового паперу. Порожні вийняті шиби ганяли осінній вітер, він вкотре торкнувся сміття, вразливий і податливий папірець шелеснув, ніби кепкуючи з людських страхів.
Сплюнувши під ноги, чоловік рішуче ступив до джерела свого переляку. Вимкнувши й заховавши назад ліхтаря, озброївся коробкою сірників і, сам не знаючи, для чого це робить, видобув вогонь, дозволив йому лизнути вразливий край. Видно, шмат обгортки кинули тут недавно, може, навіть сьогодні. Ночі вже холодні, зранку взагалі крапало, восени на Львів сходили суто лондонські дощі й тумани — та папір не встиг зволожитися. Легко піддався силі вогню, почав тліти. Потім розгорівся, на короткий час освітивши приміщення, коли бути зовсім точним — залу першого поверху, яку новий власник будинку завзято заходився перебудовувати. Дійства вимагала нинішня мода, а заразом — чималих видатків. Будівельні роботи найдорожчі, ще й слід закласти витрати не на абиякого, найпопулярнішого архітектора. Так, зараз їхні часи — тих, хто будує й будується.
