Читать «Бібліотека душ» онлайн - страница 8

Витвір розреготався. Він звів курок і націлився на неї. Порожняк на всіх парах мчав на мене, підвиваючи в тон вереску гальм поїзда в мене за спиною. Отоді я й зрозумів, що це кінець і нічого вже я не вдію, щоб його зупинити. І одразу ж щось усередині живота розслабилося, а водночас стишився й той біль, який я відчував щоразу, коли десь поряд був порожняк. Той біль свистів на високих нотах, а коли стих, я зрозумів, що під ним криється інший звук, ледь чутне бубоніння на межі свідомості.

Слово.

Я пірнув до нього. Вхопився обома руками. Рвонув угору й прокричав його, вклавши всю силу гравця вищої ліги. «Його», — промовив я не своєю мовою. Лише один звук, але у ньому містилися цілі томи значення, і тієї ж миті, як воно проторохкотіло моїм горлом, результат не забарився. Порожняк, гальмуючи на бігу, миттєво став, мов укопаний. А тоді рвучко розвернувся. Його язик шугнув понад платформою і тричі обкрутився навколо ноги витвора. Втрачаючи рівновагу, той вистрелив, куля зрикошетила від стелі, а вже наступної миті витвора підняло догори дриґом у повітря й потягло геть, а він вищав і відбивався що було сили.

Мої друзі не одразу зрозуміли, що сталося. Поки вони стояли, пороззявлявши роти, а інший витвір щось верещав у рацію, я почув, як позаду мене зі свистом відчинилися двері поїзда.

Настала наша рятівна мить.

— БІГОМ! — проревів я, і вони послухалися. Емма побігла, спотикаючись, Едисон плутався в неї під ногами, я намагався протиснути довготелесого й слизького від крові складаного чоловіка у вузькі двері. А потім ми всі ввалилися через поріг у вагон поїзда.

Знову прогриміли постріли — то витвір наосліп палив у порожняка.

Двері наполовину зачинилися, але одразу ж роз’їхалися знову. «Відпустіть, будь ласка, двері», — спокійним тоном попросив записаний голос.

— Ноги! — Емма показала на черевики на довгих ногах складаного, кінчики яких витикалися в двері. Я поповзом кинувся їх прибирати з проходу, і за ті секунди до зачинення дверей, які, здавалося, тяглися нескінченно довго, витвір встиг вистрелити в повітря ще кілька разів, перш ніж остаточно набрид порожнякові й той хряснув його об стіну. Витвір сповз купою на підлогу й більше не рухався.

Другий витвір поквапився до виходу. «Його теж», — намагався сказати я, але було вже трохи запізно. Двері зачинилися, вагон різко сіпнувся і поїзд рушив.

Я роззирнувся навколо, подумки дякуючи долі, що вагон, у який ми завалили, виявився порожнім. Що могли подумати про нас пересічні пасажири?

— Як ти? — запитав я в Емми. Вона сиділа рівно, важко дихала й уважним поглядом мене роздивлялася.

— Нормально, завдяки тобі. Невже то ти змусив порожняка таке зробити?

— Здається, так. — Але я й сам до кінця собі не вірив.

— Дивовижно, — тихо промовила вона. І я не міг розібрати, що прозвучало в її голосі: острах, захват чи те й те одночасно.