Читать «Бібліотека душ» онлайн - страница 7

Останніми кількома сходинками ескалатора прогупотіли дві фігури й зупинилися внизу, в ореолі сірого денного світла. Вони вдивлялися в нову для них темряву. Емма показала на підлогу, й ми беззвучно опустилися на коліна, сподіваючись, що нас не помітять, сподіваючись, що це всього-на-всього цивільні бігли, щоб встигнути на поїзд. Та потім я почув потріскування рації, і кожен засвітив по ліхтарику. Під їхніми променями засяяли яскраві сигнальні жилети.

То могли бути еменесники. Чи витвори, під них замасковані. Я не мав певності — аж поки вони синхронно не зняли своїх опуклих і щільних сонячних окулярів.

Ну аякже.

Щойно в нас наполовину поменшало варіантів. Тепер лишалися тільки рейки, тільки тунелі. У такому скаліченому стані нам нізащо від них не втекти. Але врятуватися все ще можна було, якби вони нас не помітили. А поки що ми лишалися в тіні, бо на зруйнованій станції панував хаос. Промені їхніх ліхтариків борюкалися на підлозі. Ми з Еммою позадкували до колії. Якби ж тільки прослизнути в тунель непоміченими… Але Едисон, хай йому грець, не рухався.

— Ідемо, — просичав я.

— Це водії «швидкої», а цьому чоловіку потрібна поміч, — занадто голосно промовив він, і тієї ж миті промені ліхтариків затанцювали по підлозі й кинулися до нас.

— Ані руш! — прогримів один з чоловіків, розщібаючи кобуру й витягаючи з неї пістолет, поки інший намацував рацію.

А потім одна за одною зненацька швидко сталися дві події. По-перше, коли я вже збирався кинути складаного на колію й пірнути слідом за ним у темряву разом з Еммою, зсередини тунелю донісся грім гучноголосого гудка, і пітьму прорізав сліпучий промінь світла ліхтаря. Нерухоме повітря сколихнув, звичайно ж, поїзд. Чомусь їх знову пустили, незважаючи на вибух. А по-друге (і про це мені повідомив різкий біль у животі), порожняк вийшов із заціпеніння і вже підстрибом біг у нашому напрямку. Буквально через мить після того, як я це відчув, я його побачив — він розтинав клуби пари. Чорні губи розійшлися, і довгі язики молотили повітря.

Ми потрапили в пастку. Побіжимо до сходів — нас підстрелять і віддубасять. Стрибнемо на колію — нас переїде потяг. А вскочити у вагон і так порятуватися ми не могли, бо до зупинки лишалося ще мінімум десять секунд, і дванадцять — до того, як відчиняться двері, і ще десять — до того, як вони знов зачиняться, а на той час ми будемо три рази мертві. А тому я зробив те, що часто роблю, коли закінчуються ідеї. Подивився на Емму. У відчаї, написаному на її обличчі, читалося, що вона розуміє всю безнадію нашої ситуації, а у твердо стиснутій щелепі — що збирається діяти так чи інакше. Я тільки згадав, коли вона, хитаючись, пішла вперед, виставивши долоні, що вона не бачить порожняка, і хотів її попередити, потягнутися до неї, зупинити, але не міг вичавити з себе ні слова і схопити її теж не міг, бо впустив би на землю складаного. I тоді поряд з нею опинився Едисон, він гавкав на витвора, поки Емма даремно силкувалася запалити вогонь — іскра, іскра, але марно, наче в запальничці закінчився газ.