Читать «Бібліотека душ» онлайн - страница 217

— Ми вирушили одразу ж, як дізналися, — дивлячись на моїх батьків, пані Сапсан осудливо похитала головою. — Я дуже розчарована, але не скажу, що надто здивована.

— Ми прийшли тебе врятувати! — гордо промовила Оливка. — Як ти нас врятував!

— Я дуже радий вас бачити, — сказав я. — Але хіба вам не пора вже вертатися? Ви ж постарієте!

— А ти не читав моїх останніх кількох листів? — спитала Емма. — Я ж усе пояснила…

— Їх забрали батьки. Прочитали і страшно перелякалися.

— Що? Який жах! — Емма сердито зиркнула на батьків. — Щоб ви знали, це крадіжка! Та байдуже. Ми зробили дивовижне відкриття!

— Тобто я зробив дивовижне відкриття, — уточнив Мілард. — А все завдяки Перплексусу. Я багато днів сушив собі голову, як повернути його до контуру через Бентамову химерну машину. За цей час Перплексус повинен був стрімко постаріти. Але не постарів. Більше того — в нього волосся знову стало чорним! Отоді я й зрозумів, що з ним щось відбулося, коли він був із нами в Абатоні. Повернувся його справжній вік. Коли імбрини зруйнували контур, то його годинник перевівся назад і повернулася молодість, хоч насправді йому вже п’ятсот сімдесят один рік.

— І не лише в Перплексуса годинник перевівся, — схвильовано пояснювала далі Емма, — але й у нас усіх! У тих, хто того дня був у Абатоні!

— Очевидно, це побічний ефект від руйнування контуру, — сказала пані Сапсан. — Вкрай небезпечний фонтан молодості.

— То це означає… що ви не постарієте стрімко? Ніколи?

— Не швидше за тебе! — розсміялася Емма. — Старітимемо день у день.

— Це ж… дивовижно! — радість накрила мене з головою, але я силкувався осягнути все. — А я точно не сплю?

— Точніше не буває, — підтвердила пані Сапсан.

— Джейкобе, а можна нам трошки погостювати? — до мене підстрибом підійшла Клер. — Ти казав, що чекатимеш нас.

— Я вирішила, що в нас будуть канікули, — сказала пані Сапсан ще до того, як я встиг відповісти. — Діти майже нічого не знають про двадцять перше століття. До того ж цей будинок здається набагато комфортабельнішим за стару діряву Бентамову мишоловку. Скільки тут спалень?

— Е-е… здається, п’ять.

— Так, тоді вистачить. Цілком достатньо буде.

— А що робити з батьками? І з дядьками?

Глянувши на машину, пані Сапсан махнула рукою.

— Твоїм дядькам ми легко витремо пам’ять. А щодо батьків… я вважаю, що кота вже випущено з мішка, як-то кажуть. Доведеться певний час за ними поспостерігати, тримати на короткому повідці. Але якщо якихось двох нормальних і можна навчити бачити світ нашими очима, то це батьків великого Джейкоба Портмана.

— А ще сина й невістку великого Абрахама Портмана! — додала Емма.

— Ви… ви знали мого батька? — несміливо спитав тато, виглядаючи на нас у вікно машини.

— Я любила його, як сина, — відповіла пані Сапсан. — Так, як люблю тепер Джейкоба.

— Вони в нас трохи погостюють, — сказав я. — Можна?

Татові очі стали круглими, і він сахнувся.

— Це… ну… краще спитай у мами…

Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, затуляючи долонями очі.

— Мам? — покликав я.