Читать «Булачка» онлайн - страница 99

– Я вам там у город пару мішків комбікорму перекинув,-- збрехав, не моргнувши й оком, Андрій.

Сусід повірив – Андрій якраз і має справу з комбікормом: на фермі доглядчиком працює. Пилип почастував його, потім шукав-шукав той комбікорм – з ніг збився. Ну де ти його знайдеш, коли ним і не пахло? «Обдурив, негідник!»– злувався Пилип.

Андрій же увечері виправдовувався:

– А я причім? Треба було відразу забирати. Може, хто ноги приробив?

А спирт же перед очами стоїть. Назавтра знов заходить Андрій до Пилипа, киває на город:

– Там два мішки лежать, забирай.

– Знов обдурити вирішив?– настережився Пилип.– Не вийде. Показуй комбікорм.

– От, люди,– наче образився за недовіру Андрій.–Не вірять. Пішли, пішли, покажу.

Пилип і справді побачив у городі два мішки, навіть помацав їх пальцями.

– Цього разу бачу, що комбікорм.

Знов почастував Андрія.

Але ж Андрій усе ж таки обдурив сусіда – у мішках була звичайна тирса з колгоспної пилорами.

ПИШІТЬ: ОДИН НЕДОЛІК...

Василь Микитів любить росказувати різні солдатські пригоди, що колись, якщо вірити, траплялися саме з ним. У крайньому випадку– він десь був поблизу...

– А про лопатку я не розповідав? Ні? Г-ги. Приїздить перевірка. Построїли нас при всій амуніції. Під шнурок. Я на правому флангу. Перший. З мене й починають. А я ж, знаєте, у саперах служив. Підходить підполковник, бере мою саперну лопатку, крутить-вертить... придратись, хіба ж не видно, вирішив. І на того капітана дивиться, який блокнот підготував щось записувати. «Так,– каже капітану підполковник,– у рядового Микитіва лопатка брудна, тупа, держак тріснув...». Отже, налічив п’ятнадцять недоліків. Тоді я беру свою лопатку у підполковника – дайте сюди!– і шпурляю за паркан. Пишіть, кажу, один недолік: нема лопатки !.. Г-ги...

ПОЖАЛІЛА

Бабця Маруся вийшла на ганок. Був пізній вечір. З неба лило, як з відра. До того ж холодний вітер. Стара подивилася, що робиться навколо, і сама собі вголос сказала:

– І як у таку погоду злодії крадуть, бідолашні? Холоднеча ж. Сльота. Темрява. Ай-яй-яй, бідолахи, і пожаліти вас нема кому.

І тут з темноти до старої рушила доволі ладна постать у військовій плащ-накидці.

– Не бійся мене, бабусю,– сказала постать басом.– Ми вже вивели твою корову з хліва, але забирати не будемо. Ти пожаліла нас, а ми тебе. Дякую, тітко, що хоч одна ти така знайшлася. Забирай, забирай корову. Нехай під дощем не мокне...

Тітка Маруся, як стояла, так і грюкнулася обзем.

ПРОЧУХАНЕЦЬ

У міськселищній їдальні виступав нещодавно письменник Писулькін з області – оповідав про себе, ділився творчими планами, цікаво розказував про своїх героїв. Жінки, а саме вони сиділи під час обідньої перерви за столиками у залі в білесеньких халатиках, живо реагували майже на кожне слово літератора, а коли той почав розповідати про Петра, шалопута і п’яницю, сміялися до сліз. Письменник тільки дивувався: «Наче й смішного нічого не кажу, а вони, жінки, бачиш ти, аж заходяться. А може в мене що на одежі не так?» І він крадькома скерував погляд донизу, впевнився: ні, там усе так.