Читать «Булачка» онлайн - страница 96

Барханов обережно поклав трубку коло телефонного апарата і мовчки підсів до телевізора – якраз починалися «Новини», його улюблена передача. Як і кожної, до речі, нормальної людини.

За декілька хвилин він підійшов до телефону, підніс до вуха трубку. Шапкін усе ще читав, і робив це він надзвичайно емоційно, піднесено, ніби стояв на сцені перед численною аудиторією і та надихала його.

Цього вечора у Барханова народилася ідея: набути у крамниці довгий шнур. Тоді не страшно буде – нехай читають йому по телефону хоч і романи, від слухання яких він поки ще відбивається, але ось-ось, відчуває, похитнеться, зламається. Їх, як і вірші, оповідання, п’есы можна буде слухати тоді на кухні, перед телевізором, на балконі, у ліжку і навіть у туалеті. Усюди. Вистачило б шнура.

ПЕРЕБРАВ!..

Усе частіше й частіше Петрунчик думав-гадав, як підлеститись до начальника відділу Сидорчика. Треба. І невідкладно. Причина на те була найважливіша й злободенна-- почав помічати підлеглий, що той останнім часом чомусь дивиться на нього вовком, укусити ладен. Тому Петрунчик чухав за вухом, розмірковуючи: «Що ж могло здаритися? Яка муха його вкусила? Неінакше вони, небажані, замайоріли на горизонті, то вже й почав потроху сортувати людей... мене, значить, відкинув... на смітник... Бач, бач, коситься, наче я йому коли дулю показав. З’їсти радий. І зіжре, чого доброго!»

Але як підкотитися до Сидорчика, як підточити контакти – Петрунчик не знав. І так, і так крутив мозком, а придумати щось варте – ну ніяк! Хоч плач. Існує ж ота чортова субординація, не скажеш, знявши капелюх: «А ось і я! Привіт, старий! Як наше нічого?»

Ні, що не кажіть, а для такого важливого візиту потрібна й важлива причина. Петрунчик сіпався, метушився, лупав очами: «Думай, думай, Петрунчик! Інакше загримиш ти, відчуваю, на біржу праці, вручать тобі мітлу».

І він, здається, додумався.

Якраз учора Петрунчик випадково зустрівся на міській вулиці з шефом – той не йшов, а плив: шеф був під добрим шафе. Десь, видно, добряче клюнув, неінакше на дурницю, і Петрунчик задоволено потер долонями: що, коли це використати, га-а? Придумав! А він і пам’ятати не буде...

Назавтра ранком Петрунчик обережно постукав у двері начальника відділу.– почув він доброзичливий голос Сидорчика. -- Заходьте, заходьте! Будь ласка!

Від такої ввічливості Петрунчик аж розгубився. Він потерся іще трохи у порозі і потупав до столу Сидорчика, який світився, мов лампочка. Не скажеш, що вчора пив гірку. Але ж було...

– Слухаю вас, товаришу Петрунчик, – ступив назустріч Сидорчик, міцно потиснув підлеглому долоню, що того знов здивувало і вразило. – З чим, так би мовити, до мене? Що хвилює? Що турбує-непокоїть? Слухаю!

– Я... я... – зашамкав ротом, як рибина на березі, Петрунчик, – вам борг приніс. Борг... оце... так-так... копійка в копійку... рівно п’ятдесят тисяч...

І Петрунчик поклав на стіл гроші одним папірцем.

– Борг? Який? – непевно і здивовано подивився на підлеглого Сидорчик. – Пробач, щось не пригадую...

– Учора... ага... мені позичили... можливо, й не пам’ятаєте... усяке може бути... втомилися, може, на роботі... Ага... Дякую вам, Павле Євменовичу, – затряс ріденькою борідкою Петрунчик. – Ви мене й мою сім’ю, може, від смерті врятували... На хліб дали... Діти їсти хотіли... ага... Їсти хотіли... діти...