Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 9

Отже, таки сталося. Хлопець залишився там.

«Що ж він робитиме сам-самісінький? Та що вдієш? — подумав Вогнерукий і озирнувся востаннє. — У тому світі він дасть собі раду краще, ніж я. Гамір, швидкість, натовп — йому все це подобається. До того ж я достатньо його навчив, він грається з вогнем так само вправно, як і я. Так, хлопець дасть собі раду».

Але на мить радість зів'яла в серці Вогнерукого, як квітка біля ніг, а ранкове світло видалося блякле й неживе. Той світ знову його обдурив. Відпустив Вогнерукого після всіх цих років, але залишив собі єдине, до чого прив'язалося серце…

«Ну що ж, і чого це тебе навчить? — Вогнерукий клякнув на мокру від роси траву. — Бережи своє серце для себе. — Він підняв багряний листок, що виблискував у темному моху. — Таких листків у тому світі не було, хіба ні? Що ж це з тобою коїться?»

Він роздратовано підвівся.

«Гей, Вогнерукий! Ти повернувся! Повернувся! — крикнув він собі. — Забудь хлопця, так, він пропав, але ти отримав назад свій світ, цілий світ. Ти отримав його назад. Повір у це! Повір нарешті!»

Якби ж не було так важко. Набагато легше вірити в нещастя, ніж у щастя. Вогнерукий торкнувся кожної квітки, обмацав кожне дерево, розтер між пальцями землю, відчув укус комара, перш ніж нарешті повірив.

Так, він повернувся. Він повернувся. Нарешті. І раптово щастя, як важке вино, вдарило в голову. Навіть думка про Фарида більше не гнітила. Жахіття, що тривало десять років, минуло. Вогнерукий відчув неймовірну легкість — легкість листя, що золотим дощем опадало з дерев.

Щасливий.

«Згадай, Вогнерукий, ось воно, щастя».

Орфей зачитав його саме туди, куди Вогнерукий казав. Ось озерце виблискує між сіро-білим камінням, навколо квітне олеандр, а за кілька кроків від берега росте платан, на ньому вогняні ельфи звили гнізда. Вогнерукому здалося, що вони прилипли до світлого стовбура щільніше, ніж він собі запам'ятав. Недосвідчене око сприйме їх за гнізда бджіл, але ці менші й світліші, світлі, як стовбур під потрісканою корою.

Вогнерукий озирнувся і знову вдихнув, цього повітря йому бракувало десять років. Забуті запахи змішалися з запахами, відомими в тому світі. Дерева на краю озерця там теж були, хоча менші й набагато молодші. Евкаліпт і верба простягли гілки над водою, наче хотіли остудити листя. Вогнерукий обережно проклав собі між ними дорогу і зупинився біля води. Черепаха повільно поповзла геть, коли тінь Вогнерукого впала на її панцир. Жаба вистрілила язиком і проковтнула вогняного ельфа. Вони зграями шмигали над водою і тихо дзижчали, завжди такі злі.

Час у них щось поцупити.

Вогнерукий клякнув на мокрий камінь. Позаду щось зашелестіло, він зловив себе на думці, що озирнувся побачити темне Фаридове волосся та рогату Ґвінову голову, але то була ящірка. Вона виповзла на камінь і лягла під осіннє сонце.

— Дурень! — бурмотів він собі, нахиляючись. — Забудь хлопця, а куниці ти не потрібен. Ти добре знаєш, чому її лишив. Дуже добре знаєш.

Відображення Вогнерукого затремтіло на темній воді. Обличчя не змінилося. Рубці на місці, але принаймні жодних нових ушкоджень, ніс не приплюснутий, нога не затвердла, як у Кокереля. Навіть голос зберіг. Цей Орфей, здається, розуміється на своєму ремеслі.