Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 11

Вогнедув попрямував уздовж вузького струмка, що витікав з озерця і повільно вився між вербами, вільхами й порослою очеретом травою. Вогнерукий знав, куди виведе струмок: геть з непрохідного лісу, в якому навряд чи зустрінеш подібного до себе. Струмок виведе його на північ, туди, де ліс належить людям, де хащані дерева швидко стають жертвами сокир і вмирають ще до того, як їхнє верховіття надасть прихисток бодай одному вершнику. Струмок виведе на широку долину між пагорбами, на які не ступала людська нога. Там хазяйнують велетні, ведмеді й створіння, яким ще ніхто не дав імені. Невдовзі на схилах з'являться перші вуглярські хатинки, перша гола місцина в густій зелені, і Вогнерукий знову побачить людей, яких йому так довго бракувало.

Він пригнувся, коли побачив між двома деревами сонного вовка, і не наважувався поворухнутися, аж поки сірий писок не зник. Так, ведмеді й вовки. Треба знову навчитись прислухатися до їхніх кроків, відчувати, що вони поблизу, перш ніж хижаки побачать його, не забути і про великих диких котів, строкатих, як стовбури дерев у сонячному світлі, і змій, зелених, як листя, в якому вони так люблять ховатися. Ці змії сповзають з гілок тихіше, ніж його рука змітає листочок з плеча. На щастя, велетні спускаються з пагорбів лиш подекуди взимку і живуть там, куди навіть він не наважується ступити. Проте є й інші створіння, не такі лагідні, як русалки, і їх не вгамуєш дзижчанням, як вогняних ельфів. Вони непомітні, добре ховаються на деревах і в листі і через це не менш небезпечні: струпи, хапуни, нічні жахи… Деякі з них дістаються аж до вуглярських хатин.

— Отже, обережніше, — прошепотів Вогнерукий. — Ти ж не хочеш, щоб твій перший день удома став твоїм останнім днем.

Сп'яніння від повернення помалу вивітрилося, і він знову думав тверезіше. Проте щастя, м'яке й тепле, мов пушок молодого птаха, залишилося в його серці.

Біля струмка Вогнерукий зняв одяг, змив з тіла русалчин мул, кіптяву вогняних ельфів і бруд того світу. Убрався в одяг, який не носив десять років. Вогнерукий ретельно за ним доглядав, та кілька дірок у чорній тканині міль все-таки прогризла, та й рукави зносились. Одіж була чорно-червоною — кольорів вогнедувів; так само канатохідці вдягаються в небесну блакить. Він провів по шерехатій тканині, вдягнув сорочку з широкими рукавами й накинув на плечі темний плащ. Добре, що вбрання ще впору. Дороге задоволення — пошити новий одяг, навіть якщо просити кравця перешивати стару одіж, як то робили шпільмани.

Коли почало сутеніти, Вогнерукий став шукати безпечне місце для ночівлі. Урешті виліз на звалений корковий дуб: його коріння стирчало так високо в небо, що було добрим місцем, щоб заночувати. Дерево далі хапалося за землю, наче не хотіло просто так відпускати життя. Його крона випустила свіжі пагінці, хоча вже в землю. Вогнерукий чіплявся за шерехату кору і, балансуючи, вправно видерся могутнім стовбуром.