Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 257

«Цікаво, що б ти сказав, якби я потвердив, що Сойку вигадав поет, так само, як і тебе?» — подумав Мо.

— Час вирушати, — мовив Принц. — Вони прочісують ліс аж до моря. З двох наших сховків вони вже викурили все, що можна, на копальню не натрапили тільки тому, бо не думають, що ми засіли так близько до замку. Сьогодні вночі половина наших людей віднесе поранених у мансарду, решта підуть зі мною і Роксаною до Омбри.

— А він куди піде? — Хапало глянув на Мо.

Усі подивилися на нього. Мо відчув їхні погляди, як відчуваєш пальці на шкірі. Погляди, сповнені надії. Що вони про нього чули? Може, розповідають історії про те, що сталося в Сутінковому замку?

— Йому треба зникнути звідси! Змієголов його шукатиме, навіть якщо й розтрубить усюди, ніби напад улаштувала Мортола. — Він кивнув худорлявому. — Скажи ще раз, що там оголошували герольди у твоєму селі?

— Обіцянка Змієголова, — почав хлопець запинаючись. — Якщо Сойка з'явиться на цьому боці лісу, він помре найповільнішою смертю, яку коли-небудь дарував кат Сутінкового замку. А тому, хто його спіймає, виплатять сріблом його вагу. Ти зробив його безсмертним? — запитав хлопець. — Вони кажуть, ти так само не можеш померти. Кажуть, ти зробив собі таку ж книжку з білими аркушами, в якій сидить твоя смерть.

Мо не стримав усмішки. Як часто Меґі дивилась на нього такими великими очима.

Вони всі чекали на відповідь, навіть Чорний Принц. Він бачив це по їхніх обличчях.

— О, ні, — сказав вій. — Я можу померти. Повір мені, я це добре відчув. А щодо Змієголова, здається, я зробив його безсмертним. Та ненадовго.

— Що ти маєш на увазі? — Хапалова усмішка застигла на його грубому обличчі.

— Наразі ніщо не в змозі вбити Змієголова: жоден меч, жоден ніж, жодна хвороба. Книжка, яку я для нього переплів, захищає його. Але ця книжка — і його смерть. Він тішитиметься з неї лише кілька тижнів.

— Чому? — запитав хлопець.

— О, це не дуже важко, вкоротити життя книжці. І, без сумніву, палітурник на цьому розуміється. Це моє ремесло, навіть коли всі думають інакше. Зазвичай я не вбиваю книжку. Навпаки, мене кличуть, щоб продовжити її життя. А в цьому випадку мені, на жаль, довелося вкоротити їй віку. Зрештою, я не хотів бути винним у тому, що Змієголов на віки вічні засяде на троні і гаятиме час, вішаючи шпільманів.

— Ти все-таки чаклун! — захрипів Хапало.

— Ні, — відповів Мо. — Я — палітурник.

— Ідіть вже! — Принців голос обірвав розмову. — Йдіть і зробіть ноші для поранених.

Чорний Принц махнув Мо, щоб той ішов з ним.

— Кілька тижнів, — повторив він, коли зайшли до штольні. — А точніше, скільки це тижнів?

Скільки? Навіть Мо не знав. Якщо не помітять, що він зробив, усе закінчиться швидко.

— Не дуже багато, — відповів він.

— І вони не зможуть врятувати книжку?

— Ні.

Принц усміхнувся. Це перша усмішка, яку Мо побачив на його темному обличчі.