Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 255

Роксана взяла захололу руку Вогнерукого і поцілувала вкриті сажею кінчики пальців.

— Це лише легенда, — вела вона далі. — Вогнерукий завжди охоче її слухав. Він казав, що вона така чудова, що в ній мусить бути іскра правди. Тепер він зробив її правдою. Він ніколи не повернеться. Навіть якщо й обіцяв. Цього разу ніколи.

Ніч була довга.

Роксана і Принц залишилися біля Вогнерукого, а Фарид піднявся нагору, туди, де місяць протискався крізь чорні хмари і зі змоченої дощем землі піднімався туман. Він відштовхнув вартових, які хотіли його затримати, і впав у мох. Він лежав під отруйними Мортолиними деревами і схлипував. Меґі пішла до нього, та Фарид прогнав її. Дівчина пішла шукати Мо.

Реза спала біля тата. Мо сидів і дивився в темряву, наче там написано історію, яку він не міг збагнути.

— Ходи сюди, — сказав він тихо. Меґі сіла поруч і притислась обличчям до його плеча.

— Я хочу додому, Мо! — прошепотіла вона.

Так. Це була довга ніч. Довга, мов тисяча ночей, і темніша за будь-яку ніч, що Меґі пережила. Вона не знала, як довго спала біля Мо. Її розбудив Фарид. Потягнув її з собою, геть від поснулих батьків.

— Меґі! — прошепотів хлопець і стис її руку. — Я знаю, як усе виправити. Ти підеш до Феноліо! Скажи йому, хай щось напише, щоб оживити Вогнерукого! Тебе він послухає!

— Ні, Фариде. Вогнерукий мертвий. Феноліо нічого не вдіє. Він більше не напише жодного слова після того, що сталося з Козимо.

Феноліо змінився. Меґі його ледь впізнала, коли знову побачила. Колись його очі нагадували очі маленького хлопця, тепер це були очі старої людини. Його погляд став недовірливий, непевний. Відтоді, як помер Козимо, він більше не вважав за потрібне голитися, зачісуватися чи вмиватися. Він лише запитав її про книжку, яку зробив Мо.

— От і чудово! — пробурмотів він. — Змієголов безсмертний, а Козимо мертвий мертвішого. В цій оповідці все з ніг на голову перекинулося!

Феноліо спав, коли вони спустилися по крутій драбині в штольню.

— Феноліо! — Фарид став грубо трясти старого.

— А, то ти! — пробурмотів він сонно. — Хлопець, який повернувся з того світу. Що ти хочеш? Мені вперше за ці дні снився добрий сон!

— Ти мусиш щось написати!

— Написати? Я більше не пишу. Всі мертві! Для чого мені вигадувати, коли ця оповідка їх убиває?

— Але ти мусиш його повернути! — Фаридові вуста тремтіли. — Ти зробив Змієголова безсмертним, чому ж його не зробив?

— А, ти кажеш про Вогнерукого? — Феноліо сидів і тер обличчя. — Так, він мертвий-мертвісінький, зрештою, я для нього це давно запланував, якщо пригадуєте. Ця оповідка не може придумати нічого кращого. Я вже не її творець. Це смерть, косар, холодний король, називай її як хочеш. Це її танок, і байдуже, що я напишу, вона бере мої слова і упокорює їх!