Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 233

— Що це ви надумали? — накинулась на чоловіків Роксана. — Подивіться на його обличчя. Хіба ви не чули про Вогнехідця? Принц спустить на вас свого ведмедя, коли дізнається, що ви йому погрожуєте.

Чоловіки забубоніли щось собі під ніс і стривожено розглядати його порубцьоване обличчя.

— Три рубці, блідий, як павутина, — прохрипів Хапало. — Чути ми чули, та лише в піснях…

— Хто сказав, що пісням не можна вірити?

Вогнерукий дмухнув у вранішню прохолоду й прошепотів вогняні слова. Полум'я зжерло пару його подиху. Розбійники відсахнулись. Вогнерукий простягнув обидві руки і згасив полум'я, наче нічого легшого й бути не могло. Тоді нахилився і охолодив долоні у росянистій траві.

— Ви бачили? — промовив Хапало, обертаючись до решти. — Точнісінько, як Принц розповідав. Він ловить вогонь, як ви ловите зайця, і розмовляє з ним, мов із коханкою.

— Ти певна, що це Принцові люди? — тихо запитав Вогнерукий Роксану.

— О, так, — відповіла вона пошепки. — Він не завжди має змогу добирати людей для своїх загонів.

Фарида та відповідь не заспокоїла.

Розбійники, в яких Фарид колись жив, мали печери, повні скарбів, де там братися залам Сутінкового замку. Натомість сховок, куди їх завів Хапало, був убогий. Вхід — щілина в землі, схована між високими буками, така вузька, що крізь неї треба продряпуватись, а печера за ним така низька, що навіть Фарид мусив утягати голову. Коридори розбігалися врізнобіч і, схоже, вели ще глибше під землю.

— Ласкаво просимо до мансарди! — мовив Хапало, розбійники, які сиділи на землі в печері, насторожено їх розглядали.

Чорний Принц, стомлений, сидів осторонь, поруч із ведмедем. Побачивши Вогнерукого, Принц зрадів. Звістка про Ворона, як з'ясувалося, не була великою новиною.

Гостям принесли поїсти. Роксана помастила ногу Вогнерукого пастою, від чого в печері на мить запахло весною. Фарид згадав Меґі. Вона розказувала про розбійника, який закохався в принцесу. Розбійник і принцеса так кохали одне одного, що могли розмовляти крізь відстань у чимало миль. Вони чули думки одне одного навіть коли їх розділяли мури, вони відчували, коли хтось із них радів чи сумував… Та як не вслуховувався Фарид у себе, він не чув анічогісінько. Він навіть не міг сказати, чи Меґі досі жива. Так, ніби вона зникла з його серця, зі світу. Коли Фарид витирав сльози, то відчув погляд Вогнерукого.

— Хай ця клята нога відпочине, бо ніяк не загоїться, — сказав він тихо. — Ми повернемось. Коли настане час…

Роксана спохмурнішала, проте нічого не сказала. Принц і Вогнерукий завели розмову, та говорили тихо, тож Фаридові довелося присунутися до них близенько, щоб хоч щось зрозуміти. Роксана поклала голову Вогнерукому на коліна й заснула. Фарид скрутився біля нього, як собака, заплющив очі й прислухався до співрозмовників.

— Книжка, яка береже від смерті? — Принц засміявся. — Відколи Змієголов вірить у казки?

Вогнерукий нічого не відповів. Що ж тут скажеш? Що вони — частина історії, яку написав Феноліо. Чорний Принц і не повірив би, що існують тексти, які вирішують і його долю, тексти — невидимі шляхи, від яких не втекти.