Читать «Чорнильна кров» онлайн - страница 220

Замок виявився таки далі, аніж видавалося з узбережжя. Але нарешті його височезні, аж до неба, мури здійнялися просто перед ними. Омбрійський замок порівняно з ним — іграшка. Здавалося, в Сутінковому замку кожен камінь витесано з думкою про війну. Коли Фарид ішов услід за важким диханням Вогнерукого, з жахом уявив, як воно: дряпатися вгору крутим схилом, коли з горішніх зубців ллється гаряча смола і в тебе стріляють з арбалета.

Коли вони дійшли до брами, до ранку лишалося чимало часу. Ще кілька дорогоцінних годин вони будуть невидимі. Але браму зачинено. Фарид відчув, як на очі накочуються сльози розчарування.

— Зачинено! — пробурмотів він. — Їх уже привезли! Що тепер?

Кожен подих завдавав йому болю, так швидко вони бігли. Яка користь із того, що вони прозорі, як скло, і невидимі, мов вітер?

Він відчув тіло Вогнерукого, таке тепле у вітряну ніч.

— Звичайно, зачинено! — прошепотів його голос. — А ти думав, ми наздоженемо їх? Нам би не вдалося, навіть якби я не шкутильгав, як стара шкапа! Однак побачиш, цієї ночі вони ще раз відчинять браму. Хай навіть для котрогось свого шпигуна.

— Може, спробувати перелізти? — Фарид подивився вгору на блідо-сірі мури. Між зубцями виднілися озброєні списами вартові.

— Перелізти? Схоже, ти закохався по самі вуха. Бачиш, які гладкі й високі мури? Забудь, ми чекаємо.

Попереду здіймалися шість шибениць. На чотирьох з них висіли мерці. Фаридові трохи полегшало, що вночі вони виглядали, як лантухи зі старим одягом.

— Чорт забирай! — почув він бурмотіння Вогнерукого. — Чому від феїного трунку не пропадає страх, лише тіло?

Подув прохолодний вітер, Фарид саме дихав на невидимі пальці, щоб хоч якось їх зігріти. І раптом крізь ніч долинув цокіт копит.

— Ну от! — прошепотів Вогнерукий. — Здається, нам хоч раз пощастило! Пам'ятай, хай там що, перед сходом сонця мусимо зникнути. Зі сходом сонця ми знову станемо видимі, і, схоже, швидше, ніж устигнемо викликати вогонь.

Цокіт копит наростав, з темряви виринув лицар у червоному й чорному.

— Ти поглянь! Це ж Ворон! — прошепотів Вогнерукий.

— Гайда! — процідив Вогнерукий, коли брама зі скреготом розчинилася.

Вони йшли так близько до Ворона, що Фарид міг торкнутися конячого хвоста.

«Зрадник! — подумав він. — Брудний зрадник».

Фарид залюбки стягнув би його з сідла, приклав би ножа до шиї і запитав, яку новину він привіз у Сутінковий замок. Та Вогнерукий проштовхнув хлопця крізь браму. Ворон попрямував до стаєнь. Замок кишів панцерними.

— Слухай! — прошепотів Вогнерукий і потяг Фарида під брамову арку. — Цей замок великий, як місто, і заплутаний, як лабіринт. Познач шлях попелом, я не хочу тебе шукати, коли ти заблукаєш, мов дитина в лісі.

— Але як бути з Вороном? Це ж він викрив таємний табір?

— Забудь про нього. Думай про Меґі.

— Але ж його взяли в полон! — Солдати промарширували повз них. Фарид перелякано відсахнувся, він усе ще не призвичаївся до того, що невидимий.

— Найстаріше у світі прикриття для зрадників. Де найнадійніше сховати шпигуна? Поміж жертв. Можливо, Свистун розповів, який з нього чудовий вогнедув, і от вони найкращі товариші. У Ворона на друзів завжди був дивний смак. Та годі теревенити, ми ще матимемо час для цього, як сонце злизуватиме з нас невидимість.