Читать «Мисливські усмішки (збірка)» онлайн - страница 19

Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповідання...

А через хвилин п'ять ясно вже було все:

- П'ятдесят і не менше!

Зійшлися на тридцяти.

- Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму! Ідучи далі, Кіндрат Калистратович говорив:

- Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на поле...

А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:

- Тільки ж той був без цуценят.

1945

ВАЛЬДШНЕП

- Що, може, на вальдшнепів поїдемо? - запитав я свого вірного товариша по охоті. - Воно хоч і пізнувато, висипки вже далі на північ посипали, - та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевірити, чи не забув він за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провітримося трохи.

- Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! Я - ворог весняної охоти!

- Чому? Навесні в лісі краса яка!

- От тому, що краса, я й ворог!

І замислився-замислився мій вірний товариш.

А потім питає:

- Ти молодим коли-небудь був?

- Здається, - кажу, - був! Та й що з того?

- Було й мені, - він каже, - колись вісімнадцять літ. І були в мне тоді очі, як сливи, і кучері, як пісня. І була тоді весна. А Галя, що жила, як піти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повір мені, була краща, як весна. Такої постаті, таких очей, такої коси, такого голосу і такого погляду, - от заприсягаюся тобі! - ні в кого в світі не було! Мої очі і мої кучері, і все, що в грудях моїх билося й горіло, було для Галі, а Галин погляд був для мене.

- У суботу, Галю, ввечері, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав я Галі.

- А я чекатиму. У клуні, - зашарілася-зашарілася Галя.

Настала субота.

Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечоріло! І цілісінький день лилося з грудей тоді в мене:

Коли б уже вечір,

Та й повечоріло...

І довго батюшка тої суботи вечерню правив, і тато якось тоді довго-довго у дворі поралися, і мати - все щось товчуться, все товчуться... І чого, - ти мені скажи, - в отакі суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всі б бичі і всі батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали і поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучері розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однім плечі, як пір'їночка. І пішов. Ні, брешу: не пішов, а полетів. Поза садком. Панський тоді той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. І був тоді місяць май. І липове листя ледь-ледь тільки розтулилося, обгорнуло віти і потихесеньку-потихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав над своєю коханою, що десь недалечко від нього, під кущем обгорнула своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка. Він благав її:

Люби! Люби! Люби! Цілуй! Цілуй! Цілуй!

На хвильку зупинився і знову: "Люби! Люби! Люби!"

І кожне оте його "люби!", кожне його "цілуй!", вилітаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчали трепетне серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов'яток своїх.