Читать «Смак заборони» онлайн - страница 41

— А скільки їй років?

— Багато. Напевне, двадцять або близько того. Але ж це не так важливо?

— Ні, звичайно, ні.

Поки ми йшли додому санаторним парком, я від того ж таки надлишку вражень набрехала, що That One передавав мені вітання.

— Мабуть, такий упевнений у собі, що не на жарт призначив тебе за наступний об’єкт для підкорення.

— Що, невже?! Він що — дурень?

— Ну, він ставить на те, що ти підросла, стала більш зрілою, так би мовити, втім, насправді це ще не зовсім так.

— А чому ці всі його дівки так легко ведуться — адже він пере… е-е… Ну, коротше, потоваришував майже з усім узбережжям! — п’яніючи від теми розмови, захихотіла я.

— Тому, що він уміє гарно говорити. Але знала б ти, які дикі, дивовижні речі він розповідав мені про те, що він ставиться до жінок як до речей, як до способу відлити свою сексуальну енергію… Він найсправжнісінька мерзота, він говорить про них із таким презирством… Він говорить про близькість із жінкою як про похід у нужник.

— Куди?

— У туалеті І ще ці фашистські моменти… Це просто страшний, дивовижно егоїстичний, selfcentered мерзотник. Тримайся від них усіх подалі. І від дівчиська цього теж.

Tag Vier

(день четвертий)

Свіжий ранковий вітер обдував мене коктейлем гострих вологих запахів нічного мигдалю і ялівцю з морем. Ми спускалися «старими сходами», нещодавно відреставрованими. Від цього вони втратили добру частку своєї дикості й романтики, що з неї випливала. Мені було приємно, але й водночас якось незатишно від усвідомлення того, що кудись провалилися вже цілі три дні.

Цього разу я прийшли раніше, ніж учора. Була тільки восьма — ця чудова пора очікування, поки сонце простягне свої промені й на наш пляж. Навколо ні лялечки, й ти всім тілом відчуваєш, як ніч поступово випаровується з холодної гальки. Пронизливо блакитне небо й золотава м’якість сонця.

Ранок. Люблю цей час доби, коли розпускаються окроплені росою листочки акації, коли запалюються перстами Аврори розгладжені сном обличчя молодих коханців. Коли N, надягаючи панчохи, ставить ногу на круглий чорний табурет, поправляє кучеряву свою зачіску й із трагічно-солоденьким «пора итти» ховається в сонячному серпанку безлюдного коридору. Коли Левеня, сидячи на холодних сходах у жовтневому Юрзуфі, дивиться, обіймаючи коліна в синій формі, як на фіалковому небі ніжним сяйвом прорізується руде сонне сонце. І реальність разом із сутінками переходить у спогади. І починають співати птахи…

Гаразд, досить відступів.

Коли ми спускалися тими ж таки сходами, я побачила біля «соборика» двох дивно вбраних дівчат, які стояли одна напроти одної з довгими жовтими ціпками. Обидві зосереджено й незграбно намагалися ними крутити (як гусарки-красунечки в коротеньких спідничках на військовому параді у фільмі про Одесу). Ціпки раз у раз падали, видаючи сухі неприємні звуки в цій непорушній тиші. Я б і не написала про них нічого, якби десь із третього знизу прольоту не впізнала в них Віру й Ксюшечку. Кгм. Як же все передбачувано у вас, любі мої! Адже вносячи просвітління в тіла цих юних спокусниць, ви проводите їх через повний цикл східних містерій, цими екзотичними рухами тіл додаючи ще більше незвичайності й романтики. Це ж усе показуха! Що ці тренування дають твоїм юним подружкам (або як ти там їх називаєш?). Погодься, читачу, адже ті 14 днів, протягом яких вона з щенячим захватом розмахує руками й, так би мовити, медитує, — ніщо. Чи не так? Пригадую, через щось подібне проходила і я… Втім (стою на передостанній сходинці й дивлюся повз них на море), я б, ясний перець, хотіла, щоб ті дні повернулися…