Читать «Смак заборони» онлайн - страница 141

— Там, аж там, за «Маратом», за канатною дорогою, в «Сосновці», точніше, навіть за нею. Знаєш, — я нахилилася до його обличчя, поставила коліно на червоний рушник, — там дійсно інший вимір. Там тільки море, скелі, сонце й більше нічого… Уявляєш? Я тільки звідтіля — там така малесенька, відірвана від реальності бухточка, і, головне, — кивок у бік поруччя, під яким батько придумував новий лайливий вислів, — мене не було понад 2 години. І подумай, що заважає мені знову піти туди — зустріти тебе там, скажімо, біля канатної дороги в «Україні», а потім…

Він обережно підвівся, переймаючись змістом сказаного, вочевидь не в змозі знайти нічого божевільного й неможливого в цьому зухвалому плані.

— Одна зачіпка, — сказав він по паузі. — Твій тато може помітити нашу одночасну відсутність, і навіть якщо ми повернемося з різницею в півгодини — все одно це матиме підозрілий вигляд.

— Тоді взагалі вранці не з’являйся на пляжі — зустрінемося просто в «Україні».

Він знизав плечима, і я побачила, як у його зіницях відбилися сонячні скелі.

— Мені подобаються твої брови, — сказала я.

— Виходить, завтра, еге ж? — весело шепнув він, дивлячись на далекий білий трикутник канатної дороги в «Мараті».

— Раночком. Тоді в них ще кран не працює.

— Іди, йди поплавай, а я подивлюся на тебе. Іди, бо влетить завчасно.

Tag Funfundzvanzig

Сосновка була ґрунтовно зірвана батьківською пильністю, яка загострилася, фактом багатолюдної неділі й забудькуватим Альхеном, котрий за звичкою приперся на старе місце. Мені не лишалося нічого, крім 40 хвилин балачок із Максом, а потім теж за звичкою психувала на своїх двох дошках. Абсолютно не почувалася нещасною. Життя так ніжно обійняло мене днями, що я неначе почала прилучатися до стандартних людських мас… Боже ж мій, Адора навіть навчилася сміятися!

Я дивилася крізь темні окуляри на ясно-зелене небо, на політ салатної чайки, крізь бухання в навушниках (навіть музику змінили) я слухала чарівний ритм моря піді мною, вигуки пляжників, кавовий шурхіт гальки.

А потім я побачила щось іще. Зелене сонце на мить засліпило мене, і, очікуючи поки відсунеться біляста завіса, я могла розрізнити лише витончений граціозний силует, що стояв на протилежному кінці пірсу, біля поруччя. І по мірі того, як біла картинка наповнювалася фарбами — поступово набувала обрисів маленької, неземної істоти зі шкірою, мов пелюстки магнолії, у величезному солом'яному капелюсі, з чорним хвилястим волоссям до пліч, у ніжному купальнику барви кульбаби.

Я підвелася на лікті, скинула окуляри й почала безсоромно розглядати її, а серце моє вже відстукувало збуджене «мам-ба, мам-ба, мам-ба». І по тому я рвучко підхопилася, на ходу застібнула ліфчик від купальника та помчала до неї вузькою кроквою і з життєрадісним криком кинулася обіймати мою чарівну чорнокосу Полінку з Дніпродзержинська. Вона вищала від захвату, так, що Альхен вдавився бананом, дивлячись на нас. І його мета вочевидь перетнулася з моєю. Я заберу дівчисько собі й хоч один-єдиний раз покажу мерзотникові, що теж дещо вмію.