Читать «Смак заборони» онлайн - страница 140

— Що починати?

Віра поставила переді мною каву:

— Ти говорила колись про танець живота. Пам’ятаєш? Ти ж нам покажеш, правда?

— І що буде?

— Придумай… — лагідно мовив Альхен.

— Щось не віриться, — буркнула я, приймаючи з Віриних рук величезний, соковитий, як ця сієста, персик, і тої ж миті над червоним поруччям забіліла татусева панамка. Але я, горда й безстрашна, вп’ялася зубами в заборонений плід (ви ж пам’ятаєте, що з рук сторонніх приймати харчові продукти — не можна!). І лише коли він весь — бородатий і готовий до бою, стояв по той бік тенту, рука Альхена сповзла з моєї спини, залишаючи віч-на-віч із батьком.

Список порушень був значним — харчові продукти — це раз, перебування на забороненій території — це два; знаходження в безпосередній близькості від that one — три; несанкціоноване віддалення від гальчастого пляжу — чотири.

І взагалі, вдома лежить цілий кульок з чудовими зеленими персиками, купленими задешево в «Мараті», чому я їх не їм?

Загалом, читач здогадався, що жилося мені того вечора не дуже спокійно.

Tag Vierunddriezig (день тридцять четвертий)

Повнота життя була максимальна. Я знову жила! Мій мозок, який регенерувався, пропонував зовсім нове бачення всієї моєї імрайської проблеми. Він глузував з мого хтивого, цинічного й на крихту не закоханого біса, він посилав імпульси в мою спину, що трималась на диво прямо, й зупиняв метушливі, незугарні рухи рук і ніг, від чого я, манірно походжаючи, почувалася немовби в новій шкірі. Мені відкривалися дедалі нові шляхи втечі.

Як, наприклад, ось цей:

Я, новоявлений агент 007, смаглява Adora в поверненому козирком назад блейзері захисних кольорів, у лиховісних темних окулярах (близнюках альхенських), у своєму агресивному цільному купальнику, переборюю немислимі перешкоди, деруся на шорсткий, мов наждак, бетон, ковзаю по обліплених водоростями валунах, пірнаю під «доріжки» з червоних і білих буїв — і виявляюся на вузькому, але надзвичайно фешенебельному пляжі санаторію «Сосновий Бір». Отут відпочивають круті нафтовики. Стоять пластикові шезлонги й смугасті парасольки. На мене всі дивляться зі схваленням — адже я маю вигляд, як у юної фотомоделі. І я граціозно спускаюсь до води (а проникла я туди через двометрову бетонну огорожу), пливу далі, потім видряпуюся на стрімку сонячну скелю й лізу — вдих і видих, камінь за каменем, нога за рукою. Я піднімаюся вище й вище, і дихання волі дедалі глибшає. І потім, мружачись від захвату, я завмерла, розіп'ята на шорсткому камінні, й легкий вітерець обдував моє обличчя. Звідси, приблизно з 15-метрової висоти, я бачила пляж урядової вілли — просто за рогом. Там був квадратний мармуровий басейн і пальми в діжках. Я жила. Я жила для себе, і я любила теж якось по-новому. Я любила його теж для себе…

Коли я повернулася зі своєї 2-годинної ранкової прогулянки, Гепард був уже на місці, успішно позбавляючи отрути ряд татусевих висловлювань. Після вчорашнього ми, загалом (ніхто точно не знав), були начебто ще посварені.

Пішла в кабінку.

— Знаєш, де я була?

— Ні.