Читать «Смак заборони» онлайн - страница 136

— Нам учора теж добре було… Якби ти прийшла хоч на годину раніше — papah тобі б таке харакірі зробив!

— Та я вже отримала… Марійка вже засинала, й Сашко ніс її додому на руках. Я потім пішла вже до нього. Ця ніжність… Мамочко… Яка ніжність… Який чоловік… От же шкода, що тобі навряд чи вдасться відчути таку легкість, такий кайф… Ти просто накинулася на це все зарано.

— А що, цікаво, він сказав із цього приводу?

— Із приводу тебе?

— Ну, так.

— Він сказав: «Хто міг втримати?».

На пляжі нас зустріла тільки Віра. Альхен із дитиною сонячними силуетами манячіли в кінці першого пірсу, під «собориком». Мирослава щедро почастувала всіх нас морозивом, і мене, не замислюючись, послали з гостинцями до монстра. Виявилося, що в Рудої залишились удома плавки, й вона купалася голяка, а Гепард її стеріг.

Я примчала до них, простягаючи морозиво, з посмішкою до вух:

— Ну, що, ви… мою сестричку?

— О, так!

Я відвернулась, і моє серце кевкнуло.

Одним спритним рухом він витяг із моря голу Таньку, й вона відразу пригорнулася до мене всім тілом, взяла морозиво, й ми вдвох косо поглядали на принишклу варту.

Альхен помилувався нами й із трохи ліричним виразом обличчя прилаштувався до мого коліна гладенькою синтетикою плавок. Фрикції нітрохи не заважали йому й далі розчулено, вмиротворено споглядати двох рудих недолітків. У мене перехопило подих, мене бив страшенний дрож, реальність танула, я хотіла й не могла її відштовхнути, це було страшно, огидно, несподівано й до жаху збудливо. Ну, просто як уві сні.

Коли ми нарешті все з’їли, Альхен, начебто крізь скляну стіну, в незрозумілій знемозі дивився на мене й відповідав на моє хрипке: «Ходімо куди-небудь на камені!», — сповненим муки поглядом і таким само тихим, лагідним: «На жаль, малечо, скрізь повно люду…». Якусь спекотну мить він сумнівався, вже повільно нахилився до мене, й тої ж секунди захоплений арканом погляд метнувся на бетонну набережну й на жовту голову болонки, напружено вистромлену з-під тенту. Так нічого й не сказав, круто розвернувся, захрумтів розпачем і досадою, втік від мене в привітне хлюпотіння моря, лише обсипав наостанок щедрим сплеском.

На запитання: «Де Сашко?» — я відповіла, що він скидає температуру тіла. Ревнива Мира весь час, поки я та Гепард, який зринув, були в полі прискіпливого погляду, скривджено тислася до свого Майстра, загороджуючи його погляд, повертаючи його спиною до мене доти, поки мені їхньою Святістю через мою, так би мовити, непотрібність не було запропоновано йти до татуся.

Tag Zweiunddreizig (день тридцять другий)

Усі прикрості закінчуються, і настрій мені випав надзвичайно гарний — сьогодні ж бо її останній день.

План відплати якось не дозрів. Пригадую, днями мій самоотруєний мозок випльовував сюжети, гідні найкращих детективних романів.

Ще я міркувала, як можна приязніше налаштувати до мерзотника мого недружелюбного тата.

Варіант перший: каскадерство, та й годі.

Пірс. На пірсі згори, на бетонній крокві, сидить Адора. Унизу, на слизькому бетоні Об’єкт. О, Левеня оступилося, о, не встигло впасти, бо зависло на одній руці, рука слабшає (забагато працювала цими ночами) і, сповнюючи розпачливим зойком усі околиці, я падаю на Альхена, який вчасно підскакує, і спіраль цих дужих рук закручується навколо мене, я непритомнію, а руки все обплітають… Як ці нескінченні дурнуваті сни.