Читать «Ой ти, хвиле, синя хвиле!» онлайн - страница 9

— Невже ти носиш із собою всі гроші? — злякано вигукнув я.

— То, може, ти порадиш, що мені краще з ними зробити? Гроші — химерна штука: не встигнеш озирнутись, а їх уже нема!

— Ти б міг лишити їх у капітана.

— Наш старий, звісно, добрячий чолов’яга, але ж може статись якась халепа. Я вже не раз вертався додому з чималеньким капшуком грошей у кишені й намірявся влаштуватись як слід. Двічі хотів вивчитися на штурмана, ще як мати була жива, втретє ми з дружиною мали купити собі крамничку. І щоразу, прокидаючись другого дня, я був геть обібраний: першого разу на лавці в Ліверпулі, другого — в Гамбурзі, третього… ет, та що з воза впало, те пропало! Отож потроху й стаєш обережніший, розумієш…

Я, правду казати, не добачав глузду в Петерових словах, але не міг його переконати. Звісно, йому було неймовірно важко так довго берегти свій скарб, і, мабуть, він справді відчував потребу мати гроші при собі, щоб кожної хвилини мацати їх і пересвідчуватися, що вони ще є, — адже з цього погляду він був велика дитина.

А проте, він не зовсім був певен за себе. Думаючи про останній порт, куди ми мали завернути, він трохи боявся й ненастанно брав із мене обіцянку не спускати його з ока.

— Ти тільки зійдеш зі мною на берег і проведеш на пошту, тоді все буде all right!{Гаразд (англ.)} Я пошлю гроші додому з Гамбурга. Моїй господині буде, либонь, приємно таким робом дістати від мене звістку, і вона цього варта. Тільки обіцяй, що до того часу суворо наглядатимеш за мною.

Я залюбки обіцяв, та, на жаль, виконати свої обіцянки мені не вдалося. Щоб вивільнити місце на останній вантаж, ми в Мессіні переклали трохи тикового дерева на поміст, і судно дуже перехилилося набік, як ми вийшли у відкрите море. Не допомогло навіть те, що ми поперекочували бочки з водою. Тоді капітан вирішив плисти так, як є. За гарної години нам не загрожувала небезпека, тільки важко було ходити по захаращеному помості. І нам наказано бути обережними.

Одної ночі, коли ми пливли каналом, Петер упав за облавок. Ніхто цього не бачив і не чув, похопилися аж уранці, як повставали. З завітряного боку біля стернової будки дерево позсувалося, мабуть, колоди розкотилися в Петера з-під ніг, коли той, як звикле, спритно перестрибував по них, і він упав за облавок.

Немає нічого похмурішого за судно, що пливе під враженням зловісних слів: «Людина за облавком!» Нам ненастанно вчувався чийсь крик, хоч у воді вже нікого не було видно. Ніхто більше не радів, що повертається додому після довгої розлуки. Тишу порушували тільки поодинокі короткі слова наказу; ми уникали дивитись один одному у вічі, щоб не вичитати там тих самих смутних роздумів про товаришеву смерть. На шхуні нікого так не любили, як Петера; властиво, він був душею цілої залоги. То була прикра дорога.

Коли ж ми через кілька діб наближалися до Гамбурзького порту з піднятими до половини прапорами, налаштувавшись на причіпки й допити морського трибуналу, — одне слово, в похоронному настрої, — то коло першої ж греблі побачили Петера: він махав нам якоюсь старенькою шапчиною. Капітан на містку витягнув шию й вилаявся, а ми подумали, що то привид, і нам стало якось моторошно. Петерові, либонь, наші міни видалися з біса кумедними, бо він так реготався, що аж ліг на причальний стовп, аби не впасти.