Читать «Пасажири вільних місць (збірка новел)» онлайн - страница 32
Мартін Андерсен-Нексе
— Я продаю не від пекарні, — прошепотів він, — а свій власний хліб, хоч, звісно, не зовсім свій…
— Заставили щось? — співчутливо спитала сеньйора Беппа.
Він кивнув.
— Нелегко було зважитись, але тепер найгірше вже минулося. Нині все з’ясується! — Він усміхнувся, сповнений надії, і глянув на синє небо.
— Дай боже! — сказала сеньйора Беппа, не кладучи своїм словам ніякої ваги. Просто так звичайно говорилося.
Вона взяла дві хлібини й дала гроші.
— Жінки добрі люди, кращих бути не може, — лукаво сказав продавець хліба і кинув гроші в чорне горнятко.
— Ні, чоловіки кращі! — засміялася сеньйора Беппа. — Ну, щасти тобі боже! — додала вона й пішла своєю дорогою.
— Іди з богом! — гукнув він їй услід і знову підніс над головою дві хлібини, щоб усі їх бачили.
— Хліб! Хліб! Благодать бідних! Десять сентимо за велику хлібину!
Надійшла дружина дона Рафаеля, принесла їсти в глиняному горщику й простягла йому олив’яну ложку. Він примостився на краєчок кошика, взяв на коліна горщика й почав їсти — риж, зварений з перцем. Дружина навпочіпки присіла навпроти нього.
Дон Рафаель витяг з-за червоного пояса ножа, сягнув по хлібину й глянув на жінку. Вона кивнула. Тоді він розрізав хлібину навпіл і простяг половину їй.
— Який добрий хліб, — сказав він. — Я гадаю, що ми непогано почали.
— Дай боже! Бо тепер тяжка пора.
— Не буде тяжка, як захочеш! Найгірше для нас уже минулося.
— Приємно їсти власний хліб, правда ж? — спитала дружина.
— Авжеж, а ще як ти сам його й спік. Наче цей таки хліб і дає тобі шматок хліба, — сказав він, невпевнено вдаючись у філософію. Потім доїв свій обід.
— Дякую за підсилок, — сказав він дружині і витер ножа об долоню.
— Дяка богові, що дає нам силу та щастя, — відповіла вона.
І дон Рафаель знову змішався з натовпом, вигукуючи ще голосніше:
— Хліб! Хліб!
До нього підійшло двоє поліцаїв, один витяг з кишені ваги й спитав:
— А хліб ваш повної ваги?
Дон Рафаель відступив, даючи поліцаєві місце, і той заходився недбало важити хлібину. Та ось він здивовано звів брови, підозріло зиркнув на чоловіка й жінку і знову став важити, цього разу дуже докладно. Бракувало кільканадцяти грамів. Поліцай важив далі хлібину по хлібині, і його посмішка не віщувала нічого Доброго. А дон Рафаель дивився на нього, спочатку спантеличено, потім злякано.
Всі хлібини виявилися легші за визначену норму.
— Скільки ви вже продали? — спитав поліцай таким голосом, що жінка залилася слізьми.
Дон Рафаель тремтячою рукою простяг йому горнятко з грішми; поліцай порахував їх і висипав до кишені. Проданий хліб тепер уже годі знайти, але хай звершиться правосуддя. Він підкликав погонича ослів і звелів навантажити кошики з хлібом на осла.
Продавець стояв, мов громом прибитий, навіть не пробуючи опиратися. Він ледь нахилився вперед і непорушно дивився вслід поліцаєві та погоничеві порожнім, тупим поглядом. Здавалося, ніби душа покинула його тіло й полинула за коштовним хлібом.