Читать «Пасажири вільних місць (збірка новел)» онлайн - страница 30

Мартін Андерсен-Нексе

Біля верхнього шинку вони лишили розкриту домовину посеред доріжки й зайшли досередини. Коли вони знову вийшли, один, хитаючись над мертвим тілом, щось пожартував, а решта зареготали.

Потім поплентались далі.

П’яних людей часто нападає несподівана примха, і ось двоє тих, що несли віко, з доброго дива пустилися бігти. Решта двоє й собі налягли на ноги і якийсь час тюпали бігцем по кам’яних східцях так, що мертве тіло підстрибувало в благенькій коробці, а часом голова навіть звисала через край. Проте вони не могли догнати грабарів з віком. Тоді передній скинув з плечей дрюч-ки, труна гупнула одним кінцем на каміння, небіжка випала з неї та й зосталася лежати долілиць на землі, а грабар побіг доганяти тих, що несли віко. Задній грабар якусь хвилю збараніло позирав то на труну, то на мертве тіло, тоді безглуздо зареготав і подався узвозом назад до шинку.

Тією доріжкою ходять тільки мертві, їхні п’яні грабарі та ще, бува, який мандрівник, що бажає оглянути замок Альгамбру. Тому труп сеньйори Кончі, обернений долілиць, і труна коло нього пролежали цілий день. Потім трупа поклали назад у коробку й віднесли на цвинтар.

Однак її не замуровано в дивовижній твердині мертвих з незчисленними печерами, що з них труни висуваються, немов шухляди з шаховки. Хто б за неї заплатив? її не поховано й на цвинтарі для бідних, де не треба платити, бо його утримує на власний кошт епіскоп, і де дозволено лежати протягом чотирьох років, якщо тільки дикі собаки раніше не розгребуть могили. На Кончі тяжіла підозра в самогубстві, і її не годилося ховати на християнській землі. Тому Кончу поховано на протестантському цвинтарі.

Хліб

(Випадок, що стався в Гранаді, але міг статися будь-де)

В інших місцях давно вже день, але в Гранаді сонце встає пізно — заважають гори. Аж ось воно визирнуло з-за глетчерів Сьєрри-Невади, і гранадійка прокинулась. Вона потяглася, злізла з високої постелі на стільчик, а тоді на підлогу й заходилася давати лад своїм кучерям та пудрувати борошном щоки. І не встигло місто взятися до справ, що їх учора відклало, як тіні зовсім покоротшали.

Коли сонні господині й розпатлані служниці посунули на ринок купити, що треба на цілий день, селяни з долини вже побували там і привезли на ослах овочі перепродувачам та м’ясо м’ясарям. Ранковий потяг з Малаги достачив каракатиць, невеличких акул, бокоплавів, що тут їх мають за креветок, однобічку, черепашок та інші дарунки моря — всі разом під спільною назвою «риба». Там, де сонце просотувалося крізь шпари в дерев’яних ятках, воно осявало мерехтливу луску й перламутрові черепашки, піраміди жовтих і зелених динь, багрянисті помідори, гранати, стручки перцю, золотаві помаранчі й блідуваті цитрини, а ще вигравало на гронах винограду — на ясних, як алебастр, і на темних та лискучих, як голе тіло муринове.

Була середина січня, і вночі вдарив мороз. Крамарі не поспішали, нечисленні покупці ходили з місця на місце й більше цікавились новинами. Сонце ще не зігріло їх як слід. Широкий ринковий майдан швидко перебігла якась сеньйорита, а за нею назирці подибала пильна матінка чи, може, нянька; вбогі жінки стояли навколішки таки на вулиці й роздмухували вуглини в жарівнях.