Читать «Пасажири вільних місць (збірка новел)» онлайн - страница 124

Невдовзі до Матіса примчала мати; він не сподівався, що стара може так прудко бігати.

— Дядько приїхав задля тебе! — сказала мати, переводячи дух, і потягла сина за рукав. — Він хоче відписати тобі хутір. Будь до нього ласкавий!

Матіс робив своє діло, не слухаючи материної балаканини; здавалося, наче він її взагалі не помічав. Матері довелось прилаштовуватися до рухів його руки з квачем. Але говорити вона не переставала, насідала на сина, кружляючи за ним навколо човна:

— Хоч раз покажи свою гостинність, прийми дядька як належиться! Він хоче сам з тобою поговорити. Будь же з ним гречний!

Проте Матіс і далі мовчав, і вона заквапилася назад до хати: їй кортіло довідатись, що там робиться. Вона побігла так, що аж спідниця захляпала по ногах. То був найбільший день у її житті.

Матіс не підводив очей від роботи, але чув, як мати лебеділа до дядька, й розсердився. Треба йому той дядько Ганс, його хутір і взагалі господарство! Дядько признавався до рідні тільки тоді, як чогось хотів від неї!

І як мати знову вийшла до нього, Матіс узяв на плечі свій інструмент і подався на берег.

А все було й насправді так, як казала мати: Ганс Лау хотів відписати Матісові хутір, з умовою, що той посяде маєтність лиш після його смерті, а поки що обіцяв виплачувати небожеві та його батькам по сто далерів на рік. Тільки ставив одну вимогу: Матіс повинен якнайшвидше одружитися, і то не будь з ким, а з дядьковою ключницею Боділь. Вона була добра, щира дівчина, що віддала свої найкращі роки дядькові та його садибі. В подяку за вірну службу Ганс Лау вирішив добре видати її заміж, щоб вона стала господинею на хуторі ще перед тим, як він, — а незабаром таке вже мало статися, — відійде на той світ.

Матіс уперто відмовлявся, казав, що сам хоче порядкувати своїм життям, коли вже виконав синівський обов’язок перед батьками. Ніщо не могло його похитнути. Однак батьки не давали йому спокою: гризло з ранку до вечора, спокушали можливістю стати господарем і старшим у родині. А коли й це не допомогло, почали дорікати синові, що він не хоче й пучкою кивнути для своїх старих, спрацьованих батьків, не хоче скрасити їхніх останніх років. Коли Матіс був поблизу, вони зітхали, а за столом ненастанно заводили мову про батьків, що віддали дітям усе своє життя, а ті відплачують їм чорною невдячністю.

Цього вже Матіс не міг слухати. Він завше виконував свій синівський обов’язок, звик офірувати собою, тож і цього разу скорився. Хоч і здавалося йому, що тепер останнє віконечко до світла закрилося для нього навіки.

Після весілля дядько відразу подужчав, що вельми засмутило Матісових батьків. На хутір ще, видко, доведеться довго чекати! Самому Матісові було байдуже. Він жив своїм власним життям і не став згідливіший, навіть як Боділь поспішилася народити йому сина Для Матіса то була просто ще одна людина, якої тре ба уникати.