Читать «Сім стихій» онлайн - страница 58

Володимир Щербаков

«…Земля, немов розкошуючи, з вигуками радості та відчуттям солодкої знемоги поспішає скинути із себе снігове покривало. Неймовірно швидко тануть, розриваються, злітають сніги, оголюються чорні набряклі груди горбів, ковзькі схили круч, миси та острови. Виринають з-під снігу чорні ліси, напоєні теплою вологою і духмяністю деревної смоли. Там і тут яріють голубі затоки живої води. Хмари пернатих гостей — білих як сніг лебедів, сірих качок та гусей, дрібних і незліченних, мов бджолині рої, куликів-плавунців, польових півників — сідають на таловину, хлюпочуться у воді, ґелґочуть, шастають у торішньому татар-зіллі. Голоси їхні розчиняються у загальному гаморі життя, як звуки окремих інструментів у музиці оркестру. Він гримить безперервно у променях сонця, яке не заходить, ніхто не спить, не спочиває, всі поспішають навтішатися теплом, любов’ю, рухом, усіх ніби поймає острах, коли поглядають на скуте ще кригою озеро: гляди, зима, яка тільки-но щезла, ось-ось повернеться. Пробуджуються нарешті великі водоймища. У них набралося вже чимало води, заколивались і піднялися їхні водяні щити. Довкола, вздовж берегів, утворилися широкі забережні, де хвилі, здиблюючись, трощать і об’їдають краї криги.

Риби весело заплюскотілись у великих ополонках. Нерідко після жаркого дня, коли вечірня заграва клала на темні спокійні води свої червоні відблиски, у стовпах світла можна побачити вервечки незрушних чорних цяток: це величезні риби висунули назовні кінчики морд і лінькувато спочивають у літеплі. Їхні зябра, натомившись дихати у зимових тінистих чорториях, спрагло вбирали тепер із вологою запашне повітря. Вдень риб’ячі зграї безперервно скаламучували воду».

Здається, цитата із Сірошевського. Початок двадцятого століття. Краще з того, що написано про північну весну.

Та ось посеред тайги і тундри мовби зарокоче раптом море, і залунають далекі голоси, і серед них — голос Аїри. Всього кількох слів, які я почув від неї, вистачило, щоб добре запам’ятати тембр: її мова звучала так, ніби дуже повільна хвиля перекочувала по дну округлі камені. Низький, красивий співучий голос.

Але зовнішність її поки що неможливо було відділити від Сооллі. Що мені лишалося робити? Я потроху прозрівав. Аїра не хотіла стати об’єктом вивчення. Ось у чому річ. І збагнути це було не так уже й важко. Яких тільки не докладали ми з Янковим зусиль, справа не просунулася ані на крок. Недосяжне, заплутане завдання. Над вирішенням його можна битися і десять і двадцять років, і навряд чи доберешся до його суті.

Ніхто, окрім нас з Янковим, не сприймав того, що сталося, всерйоз, врешті йому довелося вигадати якусь фантастичну історію хоча б для того, аби пояснити пропажу у фітотроні. Йому допоміг Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків.

Через два тижні я повернувся з Крайньої Півночі. Часом видавалося, що «Гондвана» лише примарилася в редакційній суєті. Хтось ніби нашептав мені про підводні світи, про далекі острови, про дні пригод, коли я, не залишаючи палуби, переймався близькістю іншого життя. Пізно ввечері, підходячи до вікна, зупинявся у подиві: ось воно, море, за п’ятсот метрів, поряд, але ж тут воно зовсім не таке! Тут дивився на нього щодня, багато років поспіль. Але чи переживав той самий щоденний перебіг змін? Мені цей рейс знову — і вкотре? — нагадував про проблеми океану. В океані можна вбачати хаос — і нічого більше. Проте є й інший погляд. Стихія? Нехай. Однак неодмінно має бути і щось таке, що слугує за ковальський міх, серце або годинниковий механізм — немає значення, як це назвати. Тайфуни, смерчі, вихори, хвилі, течії — не лише хаос. Колись розрахують усе так точно, що на десять, двадцять років наперед буде ясно, якого дня та о якій порі чекати тягуна, цунамі або виверження підводного вулкана. Безперечно, зрушення в галузі прогнозу незначні. І все ж. Колись…