Читать «Сім стихій» онлайн - страница 57

Пізніше я запитав її про це. Відповіла вона просто:

— Мої предки називали себе людьми Кюн Еркен.

— Кюн — Сонце! — здогадався я.

— Вгадав. Тепер скажи, що означає Еркен.

— Еркен… Еркен… — повторював я. — Ні, не знаю. Про це ти не казала.

— То й що! — тихо вигукнула Сіллієме. — Загадка така проста!

— Яскраве! — твердо сказав я і в очах її прочитав: «Так!»

— Люди світосяйного Сонця. Ї я так само, — сказала Сіллієме. — Схожа?

— Звичайно, — сказав я. — Інакше нізащо б не додумався до змісту другого слова. Ти схожа на таїтянку.

— Ти бачив таїтянок?

— Ніколи. Хіба що на картинах… Гоген, інші…

— Вони, думаєш, вродливі? Чи… ні?

— Не знаю. Можливо. Ті, що схожі на тебе.

— Не треба, — сказала Сіллієме, — це в тебе погано виходить. І нудно.

— Розкажи про світосяйне Сонце.

— Ти знаєш про нього більше за мене.

— Тепер я не впевнений у цьому.

— Добре, я розповім, — раптом погодилася вона. — Я розповім про людей з поводами за спиною…

І це, за словами Сіллієме, було ще однією поетичною назвою племені сонцепоклонників, легендарних кураканів, що прийшли з півдня. А поводи — це промені, за допомогою яких Сонце ними управляє. Їхні землі — Алтай, Саяни, Забайкалля, можливо, й інші — на південь від Алтаю. Десять столггь тому прийшли вони на Північ. Вони принесли з собою свої легенди, перекази, вміння жити у злагоді з природою. Вже їхній прихід став легендою, мабуть, він усе ж розтягнувся на віки й десятиліття. Кюнгесе — символічне зображення сонячного диска, залізне кружальце, пришите до старовинного шаманського вбрання, яке побачиш хіба що в музеї, — пам’ять про минуле. І маленькі гравійовані срібні пластинки на такому ж срібному кільці нагадували про сонце, про південь. Довге і дзвінке слово «ілінкелін-ке-бісер» (так вони називалися) чимось споріднене з «бісером» і російським «кільцем». Можливо, батьківщина їх була далеко на заході, у розлогих степах, недаремно ж Арал добре відомий їхнім оповідачам казок та співцям під іменем Араат. А ім’я одного з богів долі — Чингіс Хаан — хіба не свідчить про реальну основу їхніх міфів?

…Мені не здавалося винятковим її захоплення, близьке до ідолопоклонства. І я не допитувався, чому вона так палко одухотворювала Сонце, ні зараз, ні пізніше, коли зустрів її далеко звідси. Біля самісінького Тихого океану, де починався невидимий тунель, що вів до Сонця.

…Хоч як дивно, я не бачив справжньої північної весни. Кажуть, вона така бурхлива, що застати її не просто. За якихось кілька днів ліс вбирається у світлу свіжу глицю, над тундрою пролітає сила-силенна птахів: гуси, качки, лебеді, кулики, стерхи, чайки…

Завдяки розповідям Сіллієме та її книжкам я мовби вочевидь побачив цю швидкоплинність природи на Крайній Півночі. Весна тут показувала приклад, що було б, якби додати не так уже й багато тепла та світла. Я вбачав у цьому своєрідну модель майбутнього. Проект «Берег Сонця» найперше потрібен півночі — Вершині Планети. Аби назавжди утримати весну, яка, коли вірити у розповіді, виповнена незвичайним гамором, рухом, рокотанням швидких потоків, співом та гомоном перелітних птахів, життєдайними подихами південного вітру.