Читать «Сім стихій» онлайн - страница 2

Ефект самотини — так я назвав для себе цю звабу морем та незаселеними островами з пальмами і бурштиновими берегами. Я чудово усвідомлював, що островів таких лишилося небагато. На великих, давно обжитих островах на кожного краба припадає по два терраплани або елі. Проте навіть там, коло берега, на дні ще квітували первісні сади. У підводних джунглях бродили вкриті панцирами істоти, повзали морські зірки, пурхали риби-метелики і, наче казкові гроти та замки, височіло громаддя коралів. Мріяти про таке має право будь-хто. На те й уява, аби подумки експериментувати.

Іноді я ловив себе на спокусі якомога більше взнати про людину з того, як вона ставиться до таких ось намірів. Проте майже не мав певності, чи знайдуться у мене на «Гондвані» спільники? Корабель вирушав у свій п’ятнадцятий дослідницький рейс, отже, люд його до романтики вже трохи призвичаївся. Океани. Вулкани. Підводні хребти. Заповідні архіпелаги. Флора та фауна всіх континентів. Це їхні будні. Що там мої недільні прогулянки на елі чи місячні подорожі! Я вже не кажу про ті острови, на які і елям, і террапланам сідати — зась. (А «Гондвана» до них мала доступ, бо як же інакше!)

Вражали безлюддя, тиша, в усьому — непоквапність. «Гондвана» мовби принатурювалася до океану. Мовби тільки так і можна було збагнути його вдачу, вивідати ще одну таїну.

Поштиві кібери сновигали всюди, але частіше все ж намагалися не попадатися на очі. Невдовзі я зрозумів чому: на борту «Гондвани» був Енно. Якось уранці ми з ним познайомилися.

…Світанок. Сонце ось-ось випірне. А поки що дедалі яскравішає червоне світло над сірою незрушною гладінню. Я піднімаюся на палубу і бачу незвичайне пожвавлення. Виблискуючи полірованими боками, метушаться кібери. І кожен старається за двох. (Хоча, можливо, так тільки видавалося: адже механізм точно розрахований, більше за те, що йому дав творець, з нього все одно не витиснеш). І раптом з’являється ставний бородань. Зовсім не старий. Погляд світлих очей — гострий, серйозний. У лавах роботів — сум’яття. Декотрі падають. Решта кидається врозтіч!

— Щоб і духу вашого тут не було! — кричить бородань і погрожує їм услід кулаком.

Я не без цікавості спостерігав цю сценку. Снасть у руках бороданя ніби жива. Пальці довгі, чіпкі. «Попрацювати не дадуть, — бурмоче він, — дармоїди, йолопи царя небесного!»

Він спритно в’яже канати, примоцовує їх до електричної лебідки, оглядає планктонні сітки, донні трали, якісь складні глибоководні машини хитромудрої конструкції та незрозумілого призначення, перевіряє шланги, датчики, проводи.

Несподівано він обертається до мене.

— Підходь, навчу! Кіберу це ні до чого, а людині згодиться.

Я підійшов ближче і почав уважно спостерігати. Коли чесно, то ще ніколи в житті я не бачив чогось такого.