Читать «Сім стихій» онлайн - страница 6

Приплив швидкий, шалений, пінистий. У вузькій скелястій розколині кипінь води довго терзала плоскодонку з пробитим днищем, лише через кілька днів винесло її у відкрите море. Хіба не свідчення морської катастрофи? І ось що дивує: яку б силу книжок я не прочитав, яких би розповідей про лиху долю людей, що побували у бувальцях, не начувся, а згадаєш про море безсонної ночі, і ось уже вона — стара дірява плоскодонка з далеких днів дитинства, і чужі слова й розповіді відступають перед нею, а найнеймовірніші на перший погляд випадки із книжок та журналів швидко забуваються. Що я можу пригадати? «Марію Целесту», «Титанік»… А скільки прочитано!

Відливи стрімкі, щедрі. Оголюється кілометровий обшир сірого піщаного дна, раптом з’являються свічада озер, ковбані з водою, галявинки з водоростями, що безсило повисли на камінні, з-під ніг кидаються врозтіч кремезні прибережні краби, морські їжаки стискують голки і на очах вростають у пісок, риб’ячий дріб’язок копошиться в калюжах, великі черв’яки самі даються до рук — наживка, яку залюбки бере навага. Привілля. Коли було сонячно, перед нами щоразу поставав новий світ, волого сяючий, знадливий. Якщо над крутими прибережними сопками блукають тумани, у бухті затишно й трохи сутінково, прибій утихомирюється, весла лягають на воду м’яко, човен пливе швидко — полюбилися нам і такі дні. Переправившись через бухту, ми розкладали на гальці багаття, ставили чай у бляшанці, на пласкому розжареному камінні смажили рибу, а потім ловили крабів або збирали на крутосхилі сопки водянисту шикшу.

Якось, повертаючись у порт, побачили: величезний корабель, що стояв біля причалу, раптом почав розвертатися кормою. Маневр видався нам безглуздим. Ще мить — і корма теплохода зачепила буксир, що стояв поряд. Долинули тривожні гудки, верескливо озвалася сирена. Все у порту раптом зрушилося. Сполошено заметався промінь прожектора.

— Тягун, — коротко сказав Янков.

Уже значно пізніше я дізнався: причина тягуна — від внутрішніх хвиль. Нібито накочується невидимий, але потужний вал, який зрушує з місця кораблі, зриває їх з якорів, починаються аварії та зіткнення. А того далекого дня мій супутник коротко сказав: «Море згойднулося». І я повірив. Янков був на рік старший за мене, але знав удвічі більше. Я шанобливо називав його Борисом і охоче виконував при ньому обов’язки юнги: бігав по весла, відв’язував човен, веслував. Ми не були товаришами. Морські походи випадали мені вряди-годи. Найчастіше Янков вирушав у мандри на човні із старшокласниками. Я почувався ображеним, однак через кілька днів, коли він по-приятельськи заклично гукав мені з вулиці і я бачив, що він одягнений по-морському, прикрість ураз забувалась, і я квапливо лаштувався в дорогу.

Вулиця наша називалася портовою: вона похило спускалася до самого моря.

Коли я розмірковую про минуле, то воно мовби розростається: приморське місто губиться за пружком уявного обрію, його вулиці перетворюються на святкові проспекти, вогні зливаються у сяєво, і я ловлю себе на думці, що свого часу так і не обійшов його пішки. Портова вулиця теж стає довшою, і я не пригадую, чи багато було там великих будинків і де вона закінчувалася з протилежного боку від моря. Та частина міста, в якій я жив тоді, розкинулася по всьому положистому схилу узвишшя (його можна назвати пагорбом, може, навіть сопкою). З цього узвишшя добре було видно долину, і там теж стояли будинки. Річка в долині розділяла місто на дві частини. Висячий міст ми знали добре. Влітку біля річки цвіли на піску іриси, великі сірі птахи підлітали до води, сідали на гранітні валуни й поспішно відлітали, тільки-но наша ватага з’являлася на березі.