Читать «Сім стихій» онлайн - страница 128

А Ольмін ніби здогадувався про хід моїх думок. Ми розмовляли не вперше, майже з годину; потім я зустрічався з ним ще разів зо два, але ці зустрічі тривали вже менше.

Ніякої пози, анінайменшого натяку на зарозумілість. Опісля я сам собі зізнався: на його місці у мене так не вийшло б.

Того першого дня я пересвідчився, що це через його статтю все в мене сталося інакше. Це вона обеззброїла мене тоді, коли я тільки-но взявся за опрацювання теорії відбивання хвиль від корпускул. Проте я не сказав йому цього. Я ніби передчував, що настане час, і це визнання стане мені в пригоді.

Він зовсім не справляв враження холодного рафінованого інтелектуала: на вигляд чоловік цілком буденний. Хіба що у відповідях та репліках більше суворого тону, і тому мені здавалося, що цієї миті він не тільки тут, зі мною, а й ще десь, в іншому місці. На березі. В інституті. Біля реактора. І обличчя його, вираз іноді були такі, ніби він ось-ось скаже щось дуже важливе. Раптом засвітяться очі, я замовкну, і він мовчить: виявляється, думає про своє. Правда, цю його неуважливість із співрозмовником не одразу й помітиш. Але я теж у таких випадках умію маскуватися. Будь-яке запитання неважко запам’ятати, навіть не переймаючись його суттю, за хвилину повернутися до співрозмовника звідти, із своєї далечіні, і належно відповісти, розтлумачити… Він навіть жодного разу не збився: говорив твердо, неголосно, впевнено, ніби й справді невідступно тримався тільки мене й нашої балачки тут, у просторому кабінеті з невидимим склом, в якому не переломлюється світло.

Він середнього зросту, під час розмови несподівано підводиться, ступає кілька кроків по кабінету, потім знову сідає в крісло; і саме в цей час найкраще видно, що він одночасно розмірковує і про своє.

У нього яскрава каштанова чуприна, як у древнього кельта, досить живе обличчя. Важко здогадатися, що він знає все або майже все, що знає співрозмовник, і жодним запитанням його не захопиш зненацька. Проте це, очевидно, так. А може, я надто швидко повірив у нього.

Я пробачив йому його успіхи, його злощасну статтю, кінець-кінцем його славу. Якось він поглянув на мене вже з цікавістю: здається, моє запитання до нього нарешті виявилося нестандартним. Проте взагалі я поводився так, щоб не видати себе: видовище вийшло б, мабуть, жалюгідне.

Я вже розпізнав за його неспішними, навіть уповільненими жестами дивну енергію, майже одухотвореність. І що мене полонило, то саме те, що він аж ніяк не прагнув цього демонструвати. Йому приємно було приховувати це від інших.

Дещо він спрощував. Навмисне, як мені подумалося. Я йшов назустріч його бажанням і в чомусь вносив свої поправки до його суджень. Коли розмова почалася про програми астрономічних та фізичних досліджень, пов’язаних з проектом, він розповідав про речі зовсім не якісь там складні.