Читать «Сім стихій» онлайн - страница 127

У мене запаморочилось у голові. Була довкола така світлінь і прозорість. І щось підказувала пам’ять. Може, мені все ж було легше, ніж цій жінці, яка купалася в озері? Чи ж згадувати?..

Стояла береза на березі юна, білотіла, Береза глянула в воду — і злякано затріпотіла. Бігти б їй, щоб коси од вітру гойдались. І не змогла, і заплакала, а чому — і сама не знала. Я підійшов до берези, що чиста така і біла, Й ножа безжально всадив в молоде її тіло. Спрагу соком втолив — кров’ю її живою. І упав, і заснув. Береза шуміла над головою. І снились мені утрати, і серце моє боліло, І віття твоє, березо, із співчуттям тріпотіло… З ножем у руках я прокинувсь — у злодія сон полохливий, Голубішим небо могло б бути, а воно — як на зливу.

З БРОНЗОВОЇ ЕПОХИ У КОСМІЧНУ

Пригадую відчуття нерішучості й навіть збентеження, коли сказали, що Ольмін прийме мене. Збентеженість моя пояснювалася просто: колись я хотів стати тим, чим був він; однак мені це не вдалося, хоч яких докладав я старань. Виходить, справа в мені самому: інших причин годі й шукати. Я знав, що ми майже ровесники. Та ось він досяг…

Правда, у нього був інститут, але, беручи це до уваги, я все ж не обманював себе: саме йому належать головні результати. Я досить добре розібрався в суті його праць. У них було саме те, що може вміститися в одній небуденній голові, проте ніколи не вміститься цілим або частинами — у кількох. Коли проект зароджувався і було вирахувано перші схеми реакторів, він запропонував використати потоки сонячних корпускул. Вони, доповнюючи конус, ніби ущільнювали його. І були тим підручним матеріалом, на який раптом пощастило натрапити. Залишалося знайти спосіб їх фокусування, щоб вони лягли в тіло конуса, утворили його стінки і разом з частками реакторів та прискорювачів склалися б у той самий хвилевід, по якому енергія від Сонця пішла б до планети.

З цього виник цілий напрямок.

Через рік схему реактора забракували: жодна земна установка не витримала б такого навантаження. Ольмін включив у робочий цикл зворотний зв’язок: перші порції сонячної енергії досягали Землі й вливалися в потік обмінної камери. Вони призводили до посилення нового, другого за рахунком, імпульсу. І цей імпульс був набагато потужніший за перший: він ніби увібрав у себе і земне й сонячне тепло. Конус окреслювався чіткіше. І тому злива фотонів з кожним імпульсом щедрішала.

Перспектива поставала безмежна: це було схоже на самофокусування сонячних променів у порожнечі. Думаю, навіть фантазувати на цю тему вважалося сміховинним.

І ось я маю з ним зустрітись… Прокинулася моя нікчемна гордість: усі ці та багато інших ідей тепер уже й для мене мали вигляд елементарний. Якийсь час я був певен, що цілком здатен на те ж саме… Проте я належав до іншого світу, отож мені навіть не випадало братися за таке. Хто — я? Журналіст. Репортер, як колись називали себе окремі представники нашого ремесла. І жодні автоматичні запам’ятовуючі пристрої, термопластичні записуючі прилади та авторедактори, що замінили автоматичне перо і друкарську машинку, не внесли чогось істотного в наше становище. Колись я зневажав власні прагнення. Чи, може, навпаки — знайшов себе знову. Хтозна…