Читать «Сім стихій» онлайн - страница 119
Володимир Щербаков
ДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯ
Кілька днів тривоги, безсоння, хвилювань. Я шукав Ірину… Все ж шукав.
Серце ні-ні та й давало про себе знати. Вранці я відчував легкий щемливий біль.
Щодень я довго купався — і мимоволі звик до цього. Пам’ятне мені озеро з торфованою темною водою, вологе коріння, що обплутувало крутий берег, острів з поваленою вітром ялицею, збрижений вид перевернутого сонця.
Іноді я подавався до моря і не виходив з води по дві-три години підряд. Шкіра моя вкрилася кристаликами солі, і мені здавалося, що завдяки цьому недуга відпустить мене. Проте страхи — тінь серцевого болю — приходили до мене. Я боявся за Ірину, за друзів, ловив себе на думці, що поступово, але певно забуваю її… Валентину. Ні, не обличчя — слова, голос, відтінки її шкіри, колір туфлів.
Якось я піднявся вгору за течією безіменного потічка. Йшов довго-довго. Сонце скотилося до моря, яке раптом відкрилося з висоти перевалу. Тут потічок майже висох: від нього залишився чистий струмінь, що вибив у камені ванну. Я роздягнувся і брьохнувся у воду. Мене обпекло, проте було приємно. Я занурився з головою, вискочив на плоский камінь, розтер шкіру долонями. А далі знову пірнув у крижану купіль. Потім жадібно ловив останні промені, і мені не хотілося йти звідси. Я одягнувся й присів. Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою. Тільки найвищі дерева піднімали зелені голови, переймаючи стовпи надвечірнього світла так само старанно, як і я. Почувався легко, джерело було не лише кришталево чисте, але, схоже на все, й цілюще.
Сонце розплющилося і заховалось.
Неподалік почулися голоси. Вище і трохи збоку…
Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття — молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був — на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки.
Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм розповісти про те, що почав любити старі речі: порцеляну, на якій стерся малюнок, книжки в запилених обкладинках, прані-препрані носовички, вилинялі сорочки й старомодні краватки. Можливо, ми знайшли б спільну мову.
Я подумав про двохсоте покоління. Шість-сім тисяч років тому люди залишили перші пам’ятки культури, що збереглися до наших днів. Хай на кожне покоління припадає тридцять з невеличким лишком років. Тоді й виходить ця цифра — дуже цікава, адже двісті поколінь не так уже й багато. Навіть мало. Ми звикли мислити астрономічними категоріями, а слово «еволюція» асоціюється з процесами мало не геологічними, які тривають мільйони років. А тут всього-на-всього двійка з двома нулями — цілу віть родовідного дерева можна вмістити на одній-єдиній сторінці.
