Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 46

Життя Теодора було розмірене по хвилинах. Робота на полі, допомога братові на будові, діяльність у Товаристві Качковського відбирали весь вільний час. Після тої пам’ятної зустрічі у школі лише декілька чоловіків залишилися з отцем Саламоном. Серед них був і Теодор Засмужний. Він акуратно відвідував різні збори, читання і настільки добре навчився читати писане російською мовою, що священик брав його повсюди, де виникала потреба показати комусь успіхи у діяльності товариства у селі.

Правда, участь Теодора Засмужного у Товаристві імені Михайла Качковського завершилася так само несподівано, як і почалася. Це сталося акурат перед самим весіллям. Як завжди буває у такі моменти, вся його увага, як і домашніх, сконцентрувалася на майбутній події. Доводилося турбуватися про все: коли різати свиню, де купити хорошої і недорогої горілки, яку замовити музику – одного скрипаля за чотири корони і дві хлібини чи трьох музик за десять корон. Саме тоді і підбіг до нього Юрко.

– Дорку! Тебе негайно кличе до себе священик! – повідомив він.

Ця новина застала Теодора за роботою на городі.

– А навіщо? – невдоволено запитав він.

– Отець казав, що до нього приїхали якісь гості і просив, щоб ти був.

– У мене немає часу на це, – відказав Теодор.

Але мама, яка працювала поруч, заперечила.

– Не можна відмовляти священику, – сказала вона. – Ти їдь, якщо треба. Але скажи панотцю, щоб не турбував тебе весь наступний тиждень.

– А… – Теодор показав на невикопану картоплю.

– Справимося без тебе, – відказав Іван. – Погода, бачиш, Богу дякувати, хороша, ще встигнемо викопати, а зараз тебе замінить Юрко.

Найменший Засмужний скривився, але не сказав нічого. А Теодор поклав реманент на землю і подався до криниці мити руки.

– Візьми бричку! – сказав вдогонку Іван. – Хто знає, наскільки затримаєшся.

За цей час Засмужні спромоглися зробити собі невелику бричку і тепер їздили до церкви як справжні господарі.

Коли Теодор під’їжджав до плебанії, сонце було ще високо. Він прив’язав коней до спеціально прилаштованої для цього випадку ворини, обтрусив себе і попрямував до будинку. На порозі його зустріла найстарша донька священика восьмирічна Іванка.

– А де тато? – запитав він.

– Тато вдома, – відповіла вона дзвінким голосом. – Чекають вас.

– Ну тоді веди.

Вони удвох зайшли всередину. У кімнаті, що слугувала священику гостинною, за столом сиділи четверо: отець Саламон з жінкою Юліаною і пара, яку Теодор бачив вперше. Те, що це були нетутешні, Засмужний зрозумів одразу. Одяг чоловіка, а особливо жінки, підказував, що вони є міські, але Теодор чомусь був впевнений, що гості священика навіть не зі Львова.

Засмужний привітався.

– Добре, що ти прийшов, Теодоре! – зрадів Лев Саламон. – Прошу сідати. Оце, панове, та людина, про яку я вам говорив. Теодор Микитович – переконаний прихильник нашого товариства.

Обоє невідомих з цікавістю подивилися на прибулого.

– Теодоре, до нас приїхали гості з Росії. Господин і госпожа Русакови, – представив присутніх Саламон.