Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 28

– Дякую, пане лейтенанте, – щиро сказав Теодор.

– Ідіть. До речі, як звуть її?

– Кого?

– Врятовану вами дівчину, звичайно.

– Стася, – відповів Теодор і знову почервонів.

– Гарне ім’я, – відзначив лейтенант. – А вона хоч була варта цих неприємностей?

– Тепер вже не впевнений, – серйозно відповів Засмужний, віддав честь і попрямував до конюшні, де на нього чекала його Карта.

Але неприємності для Теодора на цьому не закінчилися. Слова лейтенанта дійсно справдилися. Полковник фон Еренберг не сказав нічого, не наказав зухвалого драгуна, але й не похвалив. Тобто з цього боку неприємностей не було. Вони виникли звідти, звідки Теодор і не сподівався. Він почав помічати, що поляки, що служили разом з ним, стали вороже ставитися до нього, і якби не той факт, що українців було більше, простою ворожістю справа не обмежилася б.

Зрозумівши, що самим з норовливим українцем їм не справитися, поляки вирішили заручитися підтримкою найчисельнішої спільноти ескадрону – румунів. Тому, коли одного вечора, стомлений денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарешті відіспатися, він побачив досить велику групу драгунів на чолі з кадетом Кокулєску. Серед них не було українців. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармі були поляки.

Побачивши таку зустріч, Засмужний внутрішньо змобілізувався. В душі він сподівався, що до нього ця зустріч відношення не має і навіть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його.

– Засмужний, підійди сюди! – наказав він.

Теодорові нічого не залишалося, як підкоритися. А Кокулєску продовжував:

– Дійшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Піхота – найбільше, чого ми варті. Це твої слова?

Теодор не спішив відповідати. Він розумів, що будь-яке заперечення не сприйметься присутніми і виглядатиме як спроба уникнути відповідальності. Він оглянув поглядом присутніх, вираз облич яких нічого хорошого не віщував, ковзнув по єхидному лиці Адама Скавронека, зупинився на Мірчі Боку. Рішення назріло миттєво.

– Ні, – сміливо відповів він. – Це брехня.

– Ти стверджуєш, що я брешу? – запитав Кокулєску.

– Я не стверджую. Ви ж самі, пане кадет, казали, що до вас дійшли чутки. Я навіть знаю, хто ця сорока, що принесла їх на своєму хвості.

– То ти цього не говорив?

– Ні.

– Доведи.

– Охоче. За сорок миль звідси лежить моє село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам відомо, хто такі волохи?

– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано відповів кадет. – Звідки така назва твого села?

– Майже чотириста років тому на наші терени прийшли п’ятнадцять волохів, які і поселилися там, потім змішалися з місцевим населенням. Вони змушені були покинути свою землю після того, як на них напали поляки.