Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 15

– Так, розмовляю, пане офіцер, – спромігся на відповідь Засмужний.

– Навчимо, – примирливо вставив інший військовий.

– Звісно, що навчимо, – відтаяв обер-лейтенант. – Не таких навчали. Гер лейтенант! Нехай стає у загальний стрій. Скоро вирушаємо.

Лейтенант знову віддав честь і кинув Теодорові, мовляв, пішли. Він підійшов до однієї з груп рекрутів. При його появі до нього підбіг військовий.

– Пане кадет! Прийміть новобранця! – наказав лейтенант.

– Яволь, пане лейтенант!

Кадет зміряв Теодора від голови до ніг, прикинув його зріст і, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу.

Теодор Засмужний поставив мішок на землю і випрямився. Ось і почалася його служба!

– Ти звідки? – запитав він свого сусіда зліва.

Той заперечливо похитав головою.

– Kim jesteś? – повторив по-польськи.

– Він тебе не розуміє, – відповів сусід справа. – Румун.

– А ти? – поцікавився Теодор.

– Дмитро Віхоть. Мости Великі.

Теодор у свою чергу назвав себе.

– Care e numele tău? – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував.

– Мірча Бок, – відповів румун.

– Звідки ти знаєш румунську? – поцікавився Віхоть.

– А я більше і не знаю, – признався Засмужний.

Тим часом молодші командири заметушилися, голосними командами, а то просто і легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч.

Через приміщення вокзалу колони рушили до вагонів.

На тій стороні вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонів. Загалом Теодор налічив одинадцять вагонів. Для новобранців відвели три останні.

Так сталося, що за все своє життя Теодор Засмужний так жодного разу і не проїхався потягом. Звичайно, він бачив його, і зблизька, але їхати не довелося. Тому він з певним острахом схопився за поручні і піднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише він такий невпевнений; багато інших бачили поїзд взагалі вперше.

Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.

– Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.

– Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.

Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.

– Жартую, жартую. Потяг чекали.

– А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.

Той зневажливо оглянув його і відказав:

– Драп пану не товариш!

– Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.

– Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.

– Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.