Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 12

Оскільки Іван був у військовій формі, він мимоволі став головним поміж тільки що прибулих і вже хотів запитати когось, що робити далі, як з будинку вийшов унтер-офіцер і польською мовою сказав, що запускатися всередину будуть громадами за алфавітом.

– Нам ще не скоро, – підрахував Іван.

У подальшому відбувалося так, як і передбачав Іван Засмужний. Всередину будинку запускали по десять чоловік і не випускали нікого, поки комісію не пройшов останній. І ще одні Іванові слова підтвердилися: поляки потрапляли служити в улани і піхоту, а українці лише у тутешній піхотний полк. Лише одному призовникові з Бутин пощастило, і він потрапив до уланів, чим викликав заздрість в українців і злобу у поляків.

Давно вже пройшла черга хлопців з Добросина, а каменюхи все ще чекали. Немає нічого важчого за чекання. Цю істину на собі перевірили призовники з Кам’янки Лісної.

Але все, навіть осоружне чекання колись минає. Настала і їхня черга. Перша десятка увійшла у будинок. Іван з іншими чоловіками залишився назовні.

Вони пройшли довгим коридором і зупинилися перед високими дверима, за якими засідала комісія. Той самий унтер-офіцер вишикував їх по алфавіту, назвав першого Березовця, відкрив перед ним двері, а іншим строго наказав не шуміти, щоб не заважати поважній комісії.

Теодор разом з іншими замовкли, боячись не лише щось говорити, а навіть дихати.

Березовець повернувся досить швидко, на ходу заправляючи комір сорочки.

– Осипе, твоя черга! – лише сказав він.

Бучма перехрестився і зник за дверима.

– Ну як? – тільки і запитав Теодор.

– Піхота. Вісімдесят дев’ятий полк.

– Що питали? – поцікавився ще один призовник.

– Сказали роздягнутися, виміряли зріст, зважили, запитали, чи знаю я польську мову.

– А ти?

– А що я? – знизив плечима Березовець. – Сказав правду. Що розумію, про що говорять, навіть можу сам щось сказати.

Теодор Засмужний пішов лише шостим. Перед тим усі п’ятеро вийшли рекрутами одного полку.

Навпроти дверей він побачив довгий стіл, за яким сиділи четверо військових і один лікар у білому халаті. Серед військових крайнім справа сидів вже знайомий унтер-офіцер, поруч миршавий чоловік у круглих окулярах, напевне, писар, далі солідний офіцер з багатьма медалями на грудях і трьома зірками на червоному комірі. Четвертий моложавий офіцер мав лише одну зірку, але на зеленому комірі. Звичних піхотинцям погон не було, лише на лівому плечі жовтів тонкий шнурок.

– Теодор Засмужний, селянин з Кам’янки Лісної, – говорив унтер-офіцер. – Попередньою комісією признаний годним до військової служби. Роздягайтесь!

Коли Теодор залишився в одних лише підштаниках, з-за столу підвівся лікар і підійшов до нього. Він вийняв із бокової кишені довгу трубку і приставив її до грудей Теодора. Слухав довго, наказуючи то дихати, то ні.

Потім він виміряв його зріст, зважив.

– Годний! – лише сказав він.

– Одягайтесь! – наказав унтер-офіцер, а коли той став одягатися, запитав: – Czy znasz dobrze język polski?

– Pewnie, – відповів Теодор.

Він був готовий до такого питання.

Раптом стрепенувся офіцер, що до того часу лише індиферентно мовчав.