Читать «Родовичі» онлайн - страница 8
Василь Сліпачук
Мало кому випадала нагода побувати в житлі віщуна, де під землею хоронив він бога. Але усі, хто хоч раз заглянув у його житло, виповзали звідти нажахані й безмовні. Та, видно, не могли довго відмовчуватись, носити в собі страшні видива тієї печери. Якась сила нуртувала в них, бо оповідали родичам, сусідам, що вигляд Перун має грізний і войовничий. І вгруз він нібито по пояс у землю, а погляд його очей такий іскрометний, що видається, наче ось-ось з них полетять блискавиці. Тільки ворухнись, тільки не схили покірливо голову — враз вдарить у груди і спопелить. Ніхто не міг витримати того страхітливого погляду, не народився ще в їхньому роду такий зухвалець.
Хоч бачити нікому не випадало, але дехто наважувався твердити, що в ніч, коли боги розбивають небо і кидають його уламки на землю, віщун, щоб вони не впали на селище, йде на річку, щоб ублагати Перуна, напуває його кров’ю тварин… Як він на них полює, чим приманює, невідомо, але вхід до печери перепиняли величезні оленячі роги, а всередині вся долівка була вистелена вовчими та ведмежими шкурами. І дух там від цього такий важкий, що голова наморочиться і ноги не тримають зайшлу людину.
Кожен із селищан знав, що бог сам вибирає собі жертву й поживу, а віщун тільки виконавець його волі. Рід поклав на нього всі свої надії, всі свої сподівання, звірявся в усьому. Тільки йому одному було відомо, яку жертву вимагають боги, тож нехай здобуває її будь-яким способом, у будь-якому місці, в небі чи на землі, на волі чи в лісі… І тому, коли в селищі раптом зникав собака, то всі вдавали, що його взагалі не було, ніхто навіть натяком не насмілювався запідозрити в чомусь віщуна. У грімкотливі ночі собаки тулилися до людського житла й стиха скавучали. Не вили, не гарчали загрозливо, а тільки скиглили приречено й тихо, відчуваючи незрозумілу тривогу та невідворотну небезпеку.
Роськові теж у такі ночі було лячно. Його порожня хижка наповнювалась шемранням, нерозбірливими звуками, що перекочувалися по долівці, залягали в темних кутках, скупчувалися під дошками, на яких він скоцюрблювався. Міцно заплющував очі, гадаючи, що так стане непомітним, але звуки повнішали, ставали мовби довгими м’якими пальцями, які обмацували усе в хижці, непомітно підбиралися до нього, тицяли в боки, в очі. Його починало дрібно, нестримно тіпати. Не витримував, схоплювався, видирався з тих чіпких пальців, відмахувався від тих доторків, бурмотів тремтячими губами: «Цур вам… цур вам!.. Не чіпайте мене!..» Кидався до вогнища, що блимало жаринками, і, хапаючи ротом повітря, роздмухував їх. Добрий дух вогню прокидався, зводився на весь свій великий зріст, вимахував сильними руками, помічав нажаханого Роська і накидав на нього своє світле корзно. Воно було невагоме й тепле.
Злі духи відразу одступали, ховалися, бо вогонь обпікав їм руки. Росько, підібравши ноги, присувався до нього близько-близько, дивився невідривно, благаючи доброго духа не засинати, бо йому так лячно й самотньо. І з тремтливого пломеня вогню йому всміхнулися ледь видимі добрі очі…