Читать «Родовичі» онлайн - страница 7

— і навкруг відразу виднішало. Світло наближалося і до них. Роськові хотілося підставити під нього долоні, відчути ту мить, коли воно вдариться об них і розіб’ється на сяючі бризки.

Дядько Родь поклав йому на плече руку, легенько підштовхнув, і він слухняно пішов до селища. Віщун щось вигукнув їм услід, але страх у Роська вже минув, відчував позаду дихання старійшини… І все ж мимоволі прискорював ходу.

Від цього дня він майже не відходив од дядька Родя. Ніч, коли лісові люди забрали з собою матір і сестричку, потроху забувалась, її заступали собою інші дні й ночі. Інколи хлопцеві здавалося, що тієї ночі й зовсім не було, що все те сталося не з ним. Та й ніхто не нагадував йому про ту ніч. Тільки віщун… Ні, він не промовив до Роська жодного слова, навіть не наближався до хлопця, але його погляд дедалі частіше зупинявся на ньому. Він був прискіпливий і мовби оцінюючий. І сховатись від нього не було куди, переслідував скрізь. І наче притягував до себе, кудись кликав і манив. Але куди, Росько не знав. Це викликало в душі хлопця неспокій і збентеження.

Інколи його охоплювало відчуття, що поруч з ним хтось є, невидимий, легкий, з нечутною ходою. Коли він різко зупинявся, той невидимий налітав на нього і дихав у потилицю тепло й часто. «Може, віщун приставив до мене якогось духа?» — жахався хлопець. І позбутися його ніяк не вдавалося. Росько уже пробував. Цього його навчала ще мати, він знав, що треба йти берегом, йти, ні на що не зважаючи, а потім стрибнути у річку. Дух за тобою не поженеться, у воду не пірне, бо ж легкий, от і сидітиме, чекатиме на суші. А ти собі під водою пливи-пливи, потім тихесенько виберись на берег і чимдуж тікай від того місця, де залишився дух. А найкраще — взяти очеретину, залізти у воду, виставити її й дихати. Дух, хоч і примітить твою схованку, але довго не витримає, бо страшенно не любить залишатися самотнім. Пройде мимо людина, птах пролетить, звір пробіжить, дух і подасться за кимось. Йому ж однаково, тільки аби жива душа була…

Якщо хлопцеві вдавалося позбутися свого невидимого супутника, то почував себе таким хитруном і сміливцем, що не міг стримати усмішки. Але хвалив себе подумки, бо духи не люблять, коли над ними глузують. У такі дні він особливо стерігся, щоб не потрапити на очі віщуна. Коли той з’являвся у селищі, то боявся навіть глянути в його бік. Від усієї високої худої постаті, довгих кістлявих рук, якогось всевидющого погляду віяло загадковістю й відлюдькуватістю. Був не схожий на жителів селища ні з вигляду, ні мовою. Коли змагався із злими духами чи справляв тризну, то з його грудей вилітали слова, яких майже ніхто не розумів. Нічого не вимагав від жителів, навіть полотна собі на вдяганку. Це було тим більш дивно, що з’являвся перед людьми у довгій чистій сорочці.

Віщун нічого не мав від них, але служив родові віддано й покірливо, нікому не відмовляв у проханні вигнати з хижі злих духів, випросити у богів прихильності та ласки у своїх справах, а може, й кари відступникові від звичаїв свого племені.