Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 58

Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.

На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.

Я розгубився і, здається, почервонів.

— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.

Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.

— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.

Вдома я заспокоївся. «Ну й нехай, — вирішив я. — Нехай насміхається. Нехай усім каже, що ми — наречений і наречена. А ми все одно будемо гратися з Майкою. Завжди! На зло!» Я відхекався, кинув у куток колесо і каталку, потім висунувся у вікно: чи не пішов Толя?

А він не пішов. І не збирався. Він сидів на тротуарі й крихітним ножиком обстругував здоровенну палку. От паразит! Ну що йому там треба? Адже Майка мене чекає. Я зачекав і визирнув знову. Сидить! Мало того: він помітив мене. Усміхнувся, засвистів і сів зручніше.

Все було ясно. Він знав, куди я збираюся. Він вирішив вартувати.

Спершу позбавив мене мого самоката, мого «Оленя». Зараз він руйнує початок моєї і Майчиної дружби. А я? У відчаї я так торохнув по стінці ліктем, що посипалося вапно. Я боягуз, боягуз. Боягуз!! Так мені й треба!

ДЕ СИНІЙ ВІТЕР ПРОКИДАЄТЬСЯ…

Я просидів удома, доки не прийшла мати.

— Дивно, — зауважила вона. — Що це ти не гуляєш? І кислий. Накоїв щось?

— Нічого.

— Ну й чудово.

Ми повечеряли. Потім мати переодяглася. Вона одягає синє шовкове плаття. Це плаття мені подобалося. Мати в ньому ставала дуже молодою і красивою. І веселою. Але я не любив все-таки, коли це плаття одягалося. Значить, мати кудись збиралася і її увесь вечір не буде вдома.

— Мамо, ти куди?

— Батечку мій! Ти що, маленький? Плакатимеш: «Мамо, не йди!»?

— Я не плакатиму, — відказав я насупившись. — Просто сидіти самому не хочеться.

— Не сиди. Погуляй. Адже все одно кожен вечір бігаєш.

Еге, «погуляй»! Коли б вона знала!

— Набридло мені гуляти.

— Владику, ну що за принди! Сьогодні симфонічний концерт у міському саду. Це буває раз на кілька років. Невже я не можу послухати?

— А я?

— Що «а я»?

— Теж хочу на концерт, — учепився я. Це було все-таки краще, ніж сидіти вдома.

— Ти серйозно? Адже це не кіно.

— Ну й що? Кіно я бачив, а концерти жодного разу.

— Гаразд… — сказала мати. — Куди тебе подінеш.

Вона дала мені білу сорочку, нові штани (ті, які зшила із клаптиків американських штанів), розчесала на косий проділ мої патли (я терпів) і сказала:

— Виявляється, інколи ти можеш мати досить пристойний вигляд… А хочеш, я зроблю тобі чорний бантик на шию? З білою сорочкою буде дуже гарно.