Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 56

Смішно було сподіватися, що Засипін віддасть підшипник. Я й не збирався просити. Навпаки, старався не зустрічатись з Толею. До самоката я охолов. Шукати нове колесо було дуже клопітно. Одне слово, я залишився з тією самою дулею, яку намалював Толя. Недарма кажуть, що крадене добро не приносить удачі.

Я згадав ці слова, вичитані в якійсь книжці, і зітхнув навіть з полегшенням. Потім закинув за сарай приготовлені для самоката дошки.

Дірка в паркані була забита новою жовтою дошкою. З того боку. І Майку я більше не бачив.

Нова зустріч відбулася тільки через тиждень, під час канікул.

Я ганяв по тротуару колесо.

Зараз уже не зустрінеш таку гру. Велосипеди-підлітки і фабричні самокати на пузатих колесах витіснили її з дитячого життя. Іноді тільки можна побачити малюка-дошкільня, який бігає за строкатим обручем по садових доріжках. Але це зовсім не те.

А в ті роки у кожного з нас, хлопчаків, був вірний залізний супутник: колесо-ганялка. І каталка була. Це довгий товстий дріт зі спеціальним гачком на кінці. Каталкою підштовхували колесо й правували ним. Дехто не розлучався з колесом цілісінькі дні. Йде хлопчина в чергу по хліб чи на базар: в одній руці сумка, в другій — каталка, і біжить попереду колесо, дзижчить, торкаючись гачка. Перехожі спокійно поступаються дорогою: справа звичайна.

Колеса були різні: обручі, від маленьких барилець, кільця від якихось механізмів і навіть чавунні конфорочні круги від пічних плит. Я володів плоским і широким кільцем від невідомої машини. Внутрішній край його був у дрібних зубчиках. Дуже зручно було гальмувати: підчепиш каталкою — і намертво. Такі тонкі колеса любив не кожний: вони легко провалювалися у найвужчі щілини тротуару. Але я міг прогнати кільце по будь-якій дощечці і щілин не боявся.

Зараз колесо замінило мені самокат. Я присвоїв йому ім'я «Олень», і ми гасали від рогу до рогу. Вітер легко шелестів біля щік, тротуар пружинив, колесо дзвеніло, і житн було весело. Не зважаючи навіть на Толю.

Пробігаючи повз Майчині ворота, я потай позирав на них. Хвіртка була зачинена, але я думав, що, може, Майка дивиться на мене в дірочку. А раптом і справді дивиться?!

І нарешті я добігався.

Вийшло майже так, як я нещодавно мріяв. Адже вперед я не дивився, і колесо все-таки потрапило в щілину. Каталка зачепилася за кільце, нога — за каталку, і я на повній швидкості гепнувся на тротуар.

Ох і добряче ж я стукнувся! Кілька секунд я лежав. Голова гула. Потім, крекчучи, підвівся, сів і (уявіть собі) побачив Майку. Вона йшла до мене по тротуару, і поряд з нею йшов високий дідусь з підстриженими вусами.

Звестися на ноги я ще не міг і удавав, що цілковито зайнятий своїми синцями.

Вони підійшли.

— Одначе цілий, — з деяким здивуванням зауважив дідусь. — Руки-ноги на місці. І сльози не капають. Якщо не капають, значить, усе гаразд. Так? — запитав він у Майки, а не в мене.

Майка гмикнула і промовчала. Я з-під опущених він стежив за ними. Дідусь це помітив.

— Цікаво, — сказав він знову Майці. — Певно, це наш сусіда. А це, часом, не він дошку відламав?