Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 52

Владислав Крапивін

Через годину мати покликала мене на примірку. Я сердито підкорився і не дивився на себе в дзеркало. Але потім потай глянув.

Чесно кажучи, вигляд був не гірший, ніж раніше. Навіть акуратніше якось. Проте я не признався в цьому навіть собі.

— Все чудово. Нічого приндитися, — сказала мати.

Але я приндився аж до вечора. А ввечері перестав.

По-перше, втраченого не повернеш. По-друге, час братися за самокат, а в поганому настрої братися за роботу не можна. По-третє, коли розібратися, то довгі штани влітку й справді були ні до чого. Крім так званої «солідності», в них не було нічого хорошого. Жарко в них і незручно. По калюжах не побіжиш, футбольний м'яч ганяти незручно. Через паркан полізеш — зачепляться. Крім того, я дуже любив бродити по густій прохолодній траві, коли високе листя і стеблини м'яко лоскочуть коліна і здається, ніби йдеш у струменях ласкавої води.

ВОРОГ

Вночі мені приснилося, ніби я в довгих, ще не обрізаних штанях їду на самокаті повз Майчину хвіртку. Майка виходить на тротуар, сторопіло дивиться на мене і починає реготати. Вона так образливо регоче, показуючи на мене пальцями і стріпуючи волоссям!

«Відійдіть, зіб'ю!» — загорлав я.

Майка відскакує і єхидно кричить услід:

«Злодій! На краденому підшипнику їде!»

Ой леле! Я від раптового страху мало не лечу шкереберть. Озираюся. Горбоносий дядько в ковпаці великими кроками наздоганяє мене. Він дме у міліцейський свисток і брязкає величезними ножицями. Я розумію, що він хоче постригти мені голову. Намагаюся набрати швидкість, але ноги плутаються в штанях і примагнічуються до тротуару. А ножиці: ж-жик, ж-жик!..

І так кілька разів тієї ночі. Правда, голову він мені не постриг: я встигав прокинутися.

Устав я рано. Краще вже зовсім не спати, ніж бачити уві сні такі страхи. А мати вирішила, що мені просто нетерпеливиться вирушити в обновці до школи.

Даремно вона так думала. Навпаки, я побоювався, що американські штани, та ще обчикрижені, викличуть у класі образливі веселощі. Проте головний клопіт у мене був інший: надійніше сховати клятий підшипник. Нехай лежить подалі від усіх очей, поки не поставлю на самокат. Мені здавалося, що, як тільки я його прироблю до «Оленя», він перестане вважатися краденим. Адже він буде частиною самоката, а самокат же мій…

До школи я пішов дальньою дорогою — через сквер біля цирку. Ранок був теплий і ясний-ясний. Така синява стояла над містом, що навіть віконні шибки зробилися голубими, як осколки моря.

Листочки на тополях були поки що маленькі й блискучі, а трава в сквері стояла вже висока. На сонці вона обсохла від роси, а в затінку ще блищали краплинки. Я спершу пройшовся по тіньовій траві, і холодні мурашки розбіглися по всьому тілу. А черевики стали блискучими, ніби новими. А потім я ступив у сонце.

Воно відразу обняло мене за плечі, а м'яка трава шелестливим вітром змахнула з ніг росу. Від огорожі я повернув до середини скверу, перетнув галявину, всипану золотими веснянками кульбаби, і пірнув у смугу чагарника. Це була жовта акація.

Зелені стовбури кущів розросталися по боках від кореня, в в середині виходив немов курінь. Тінистий, прохолодний, мережаний. Крихітні шматочки неба голубіли у розривах листя, схожого на пір'я. Тут пахло трав'яними соками і вологою землею. І можна було знайти багато місцинок для тайника.