Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 38

Потім я добросовісно витер клейонку й розклав зошити. Вправа з письма була величезна: вісім рядків. Учора мене охопила б глибока нудьга від такого завдання. А зараз я написав вправу, посміхаючись і навіть трошки знущаючись з підручника: «Подумаєш, налякав!» Задачка й чотири стовпчики прикладів розв'язалися самі по собі. Вірша про весну не довелося навіть учити: він запам'ятався з першого разу.

Я закінчив готувати уроки й трохи злякався. Куди подіти час? День був іще в розпалі. Йти на вулицю не хотілося. Не тому, що боявся зустріти Ніздрю. Тепер я його вже ні крапелиночки не боявся. Але мені здавалося, що на вулиці, серед сонця, серед веселого галасу горобців і синього блиску калюж, моя радість від зустрічі з Павликом може потьмяніти і розвіятися. Щасливе очікування завтрашнього вечора я боявся розгубити серед вуличних ігор і турбот.

На щастя, згадав я, як Антоніна Петрівна говорила, що на першотравневому ранку хлопчики з нашого класу зображуватимуть червоних кіннотників. До Першого травня було ще дуже далеко, проте я відшукав кілька старих газет І почав клеїти червоноармійський шолом. Клеїв я неквапно, міцно, у кілька шарів, змазуючи аркуші вареною картоплею. Коли діло було зроблено, я витяг коробочку з протертими наскрізь цеглинками фарб. Треба було пофарбувати шолом у зелений колір.

І раптом я помітив, що вже не розрізняю фарб. День згасав, і в кімнату повзли сірі сутінки. Цеглинки в коробочці здавалися однаково темними і безбарвними.

Я запалив лампочку і при жовтому її світлі розвів у блюдечку зелену акварель. Пофарбований шолом мені дуже сподобався. Правда, газетні букви проступали крізь фарбу, зате я пришив над козирком голубу клейончату зірку (довелося відрізати напіввідірваний ріжок столової клейонки). Я знав, що зірки на шоломах наших кавалеристів були голубими.

Робота була закінчена. Я втомлено потягнувся і з деяким занепокоєнням оглянув кімнату: скрізь шматки газети, на підлозі розчавлена картоплина, на столі зелені калюжки. Поки ніхто не прийшов, треба було прибрати. І тільки тоді я зміркував, що прийти вже давно час. І матері, і Тані. За вікнами стояла майже цілковита темрява, стрілки ходиків підповзали до восьми. Дім виповнювала тиша, що складалася з цокання годинника й мишиної шамотні. Здається, я знову одержу прочухана.

І уявіть собі, вперше в житті я не злякався. Подумаєш, лихо! Заберуся на ліжко і знову читатиму казку про стійкого олов'яного солдатика. Чи краще про Дюймовочку. Тепер уже можна її читати без суму. Так я й зробив: прибрав сміття, зачинив двері, взяв книжку і з ногами заліз під ковдру.

Я встиг тільки прочитати, як слизька жаба потягла Дюймовочку у своє болотяне гніздо. У двері постукали. Затарабанили. Я зраділо підхопився. Певна річ, добре читати в тиші казки, та краще, коли ти в хаті не один. Нехай це буде навіть Ніздря. Він, звісно, гад, але все-таки не так сумно тобі, коли за стінкою є хтось живий. А якщо знову чіплятиметься… Ну, нехай спробує!

Я насунув шолом, що ще не просох, сунув ноги в черевики і, не одягнувшись, вискочив у сіни.