Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 37

Владислав Крапивін

— Ух, який ти розмальований!

— А сам!

Він підняв кораблик і простягнув мені:

— Ходімо до нас, вмиєшся. Бо Тетяна тебе гризтиме.

— Ходімо, — квапливо сказав я. — А що таке цунамі?

— Велика хвиля. Коли на дні моря землетрус чи вулкан, вона котить на берег і все руйнує. Кораблі викидає, міста змиває.

— А-а… — сказав я.

Павлик був поруч. Ніякі цунамі не страшні. Він сам сьогодні впав на Ніздрю, як цунамі.

Павлик жив тепер за п'ять кварталів від нас, у крихітному будиночку, що стояв у глибині подвір'я. Всередині все було, як колись: ті ж стільці з півнями, наша тумбочка, ведмедик на комоді. Тільки замість круглої грубки в кутку біліла плитка з вузькими дверцятами.

На цю плитку, ще не охололу з ранку, Павлик поставив мої розмоклі черевики. Я спостерігав з деякою тривогою: пам'ятав, як він спалив свої валянки. Черевики у мене були нові: мати напередодні одержала їх по ордеру.

Павлик присунув сковорідку з макаронами. Чиркнув по макаронах, що злиплися, ножем — пополам. Потім, діловито працюючи виделкою, запитав:

— А чого цей гад до тебе чіпляється?

— Ніздря? Не знаю. Він давно… Він, мабуть, через карту…

І я розповів, як відстоював нашу карту.

— Ти її принеси завтра. Гаразд? — раптом тихо попросив Павлик.

— Завтра?

— Еге ж… Хіба ти ввечері не прийдеш? Завтра ж саме неділя…

Я? Я, звичайно, прийду! Я прилечу! З картою? Значить, Павлик хоче, щоб усе було, як колись? Невже можна зробити все, як колись? Певно, можна… Звичайно, можна, якщо Павлик сказав.

— А сьогодні не можна?

Павлик зітхнув:

— Сьогодні у мами на роботі буду весь вечір. Примушує при ній уроки робити. Лається…

Я почав натягувати ще вогкі, але теплі черевики. Потім напівзапитально сказав:

— До завтра?

Чи не роздумав Павлик?

— Ти ж гляди неодмінно приходь, — ніяково попросив він. — А якщо Ніздря ще поткнеться… А чому ти Диркнабові не сказав, що він до тебе чіпляється?

— Диркнабові?

— Авжеж! Він цього Ніздрю терпіти не може. Він за тебе йому макітру одірвав би.

— Я… не знав… Павлику, а чому його так називають — Диркнаб?

— Не знаю. Знав, та забув.

Я пішов. Я був уже за хвірткою, коли Павлик гукнув мене:

— Владику! Зачекай!

— Що?

— Я знаю. Згадав. Його так вже давно прозвали. Він тоді хвалився, що знає, як по-німецькому «хлопчик». Ну, почув десь. А хлопчик по-німецьки — «дер кнабе». Ну, от його так і почали дражнити. А потім переробилося на Диркнаба… Ну, ти гляди ж приходь.

Я кивнув. Я знав, навіщо він мене наздогнав. Плювати йому було на Диркнаба. Він хотів переконатися, що я неодмінно прийду.

ВЕЧІР

Я повернувся додому. Дужа, стримана радість рухала мною, як тута пружина. Сонце зробилося яскраве, ніби йому вдвоє збільшили напругу. Воно подрібнювало у склянках сліпучі іскри й урочисто палало на мідному череві нашого самовара. Самовар, здавалося, навіть помолодшав від цього блиску. Годинник цокав весело й часто. Певно, квапився підігнати час до завтрашнього дня.

Я розпакував каструлю з вареною картоплею, закутану у стару ватянку, потім у сінях відшукав банку зі своєю порцією молока. Молоко було крижане, над картоплею здіймалася хмара гарячої пари. Обід вийшов царський.