Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 34

— Це наша! — крикнув я з несподіваною люттю. — Куди тягнеш, злодюго?!

Ніздря повільно обернув до мене своє риб'яче обличчя. Сказав пошепки:

— Іди звідсіля… знаєш куди?

Нікуди я не пішов. Намертво вчепився в карту й рвонув до себе.

— Що за галас? — запитав дядько Гліб.

Відчуваючи, що розревуся, я заговорив квапливо й злостиво:

— Це наша! Ми з Павликом гралися! Він мені залишив, а не вам! Не маєте права! Все одно моя…

— Віддай, — сказав Борисові дядько Гліб.

Ніздря випустив карту, і я полетів з нею спиною вперед до дверей. Тітка Ага репетувала услід:

— А злодюгою нічого лаятися! Ти бачив, як він краде? Бачив, га? Інтелігенція вошива!

Карту я повісив на стінку, яка відокремлювала нашу кімнату від Борисової. Я вбивав цвяхи, мстиво грюкаючи молотком по хитких дошках. Карта закрила дірки, які Ніздря проколупав для обстрілу. Але він згодом усе-таки прокрутив одну в карті — в західному узбережжі Австралії.

Борис спекулював не тільки в школі. Бачили його не раз і на барахольному базарі — товкучці. А якось я зустрів його біля кас кінотеатру.

Ми обидва прийшли туди після уроків. Я — щоб узяти квиток на картину «Чарівне зернятко». Ніздря — у своїх справах.

Віконця кас були на вулиці. Квитків не було, але неподалік штовхалися і галасували хлопці. Знайомі, з нашої школи, й чужі.

— Волоські горіхи дають! — збуджено сповістив мені другокласник Володя Одинцов.

«Волоські» горіхи «давав» Ніздря. По три карбованці за штуку. Покупців вистачало. Все одно квитків не було, і хлопці, не роздумуючи, віддавали зіжмакані трояки за небачене диво. А хіба не диво? Багато хто про такі горіхи й не чув. Величезні, жовті, вони дерев'яно постукували у Борисових долонях.

— Ану налітай! Потім пожалкуєте! У матері таких не допроситесь!

Я проштовхався до Ніздрі. Я боявся, що він і тут не забуде про свою ворожнечу, але не витерпів. Пам'ятав про «горіхового флагмана».

Ніздря виду не подав, що знає мене. Сунув за пазуху гроші, простягнув горіх і знову заклично заголосив.

Горіх був горбкуватий, слизький і холодний. Я розбив його уламком цеглини на тротуарі. Не дуже вдало розбив: одна половинка шкаралупи тріснула. Але друга була зовсім хорошою. Я вийняв з неї ядро. Точніше, це було не ядро, а темні трухляві крихти. Гіркі.

Я знову проштовхався до Ніздрі:

— Борисе! Він же гнилий!

Ніздря зиркнув на мене з ненавистю. Промовив самими губами:

— Пішов…

І я пішов. Що я міг вдіяти? Байдуже. Зрештою, головне те, що шкаралупа була підходяща.

Додому я вирішив не йти: боявся, що Тетяна вже повернулася з технікуму й засадить мене за уроки. Я вирушив на шкільне подвір'я. Там, за дровітнею, був мені відомий потаємний куточок.

У кишенях і портфелі знайшлося все, що необхідне для будівництва: недопалок свічки, нитки, сірники.

Я розжував парафін і білою м'якоттю заповнив трюм майбутньої каравели. Потім устромив у парафін два сірники — щогли, закріпив на носі сірниковий бушприт. Напнув клітчасті паперові вітрила й довго вовтузився, натягуючи нитяні штаги і ванти.