Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 32
Владислав Крапивін
Тетяну дратувало моє мовчання. Вона не витримувала:
— Ну що за людина! Сопе, мовчить увесь вечір! Якісь дулі показує! Дивитися нудно…
Коли ми були самі, я відповідав, не обертаючись:
— Не дивись.
Коли вдома була мати, я з сльозами в голосі вимагав справедливості:
— Мамо, ну чого вона прискіпується!
Мати заступалася:
— Не чіпай ти його…
— Дивитися нудно, — повторювала Тетяна.
Розізлившись, я показував їй справжню дулю. Одного разу я чув, як мати Тетяні сказала:
— Невже не розумієш? Нудьгує він один. Раніше ж як добре було…
Потім вона запитала мене:
— А чому Павлик жодного разу не прийшов? Адже він недалеко живе.
Коли б вона знала! Але вона не знала нічого. Не тому, що я звик приховувати. Просто я відчував, що мати тут не зарадить.
Павлика я бачив у школі щодня. Здалеку бачив. І він мене помічав, звичайно, та не підійшов жодного разу. Ну, і я не підходив. Просто я був переконаний, що старого не повернеш, коли затріщала і пішла на дно наша Каравела. Розкололася дружба. І Павлик, певно, вирішив так само.
«Кіно» на стіні мені швидко набридло, і я придумав іншу гру.
Інколи мати приносила з базару кульки з кедровими горіхами. Ух, і любив же я їх! Лущив я їх краще за всіх, як білка. Я не жував по одному зернятку, а збирав цілу жменю і потім уже спроваджував у рот. І все-таки я зрозумів нарешті, що найцінніше в горіхах не ядра, а шкаралупа. Адже кожна шкаралупка — кораблик.
Я наливав воду в синю пластмасову тарілку, вишиковував уздовж напівкруглих берегів горіхові ескадри. Вони готувалися до сутички, потім сходилися у бою. Йшли на таран, на абордаж… Наповнившись водою, шкаралупки йшли на дно, як справжні кораблі.
Тиха була ця гра. Якщо збоку дивитися, то, може, й нудна. Але я не нудьгував. Тут вимагалося мистецтво, майже як у шахах. Треба було знати, коли йти в обхід, коли кидатися в атаку, коли відкривати вогонь чи йти під укриття мису Чайна Ложка.
Було у цій грі відлуння наших з Павликом корабельних вечорів. Слабке відлуння…
Найбільше мені подобалися шкаралупки сухих горіхів. Тонка шкірка порожніх зерняток зсихалася і стирчала з шкаралупи довгими стерженьками. Наче щогли. Такі кораблики зі щоглами я ставив на чолі ескадр і з'єднань.
Мати іноді мовчки дивилася, як я сірником пересуваю у синій тарілці бойові кораблі. Я відчував, що вона дивиться, але не озирався. Мені здавалося, що матері чомусь сумно.
Тільки одного разу вона сказала:
— Капітане ти мій… От знайти б тобі волоський горіх. З нього б вийшов корабель…
— Який такий волоський? Волосяний?
— Та ні. Просто така назва. Це великі горіхи, ось такі. — Мати склала у кружечок пальці.
Я не повірив. Не буває таких горіхів. Мати посміхнулася:
— Ти забув. Коли ти був маленький, у нас такі горіхи висіли на ялинці.