Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 18

Владислав Крапивін

— Океани є, — сказав він. — Моря є… Так, Владику? Можна плавати, де хочеш…

Було тихо. За вікнами далеко прогув паровоз. Скреблася за шафою стара, всім знайома миша. Ледь чутно дзвеніла у лампочці розжарена волосінь. Я мовчки. поставив на долоню каравелу і підніс її до карти. Вона опинилася в Охотському морі.

— Кепське місце, — напівголосно сказав Павлик. — Японці, підводні човни.

Я кивнув і, хитнувши долонею, повів каравелу до виходу в океан, тримаючись біля берегів Камчатки. Так почалося Плавання.

Утомлювалась рука. Нило плече, замлівала кисть. Адже плавання тривало довго, і весь цей час доводилося тримати кораблик біля карти. У піднятій долоні.

Звичайно, можна було зробити інакше. Можна було карту розгорнути на підлозі, а каравелу рухати по морях, як пішака по дошці. Але ми так ніколи не робили. Чому? Важко пояснити. Ні, ми не боялися відкрити нашу «каюту» і все одно всі вечори ми були самі. Боялися іншого: якщо зробимо щось не так, як спочатку, зникне радість гри. Ця радість, забарвлена легким відблиском таємниці й пригод, вимагала багато чого, їй потрібен був тихий шелест розвішеної карти, потріскування вогню, похитування долоні, на якій стоїть каравела. І навіть ниюча втома в руці була потрібна. Так втомлювалися руки керманичів після довгих штормових вахт. Ми боялися щось змінити. Так бояться легким шумом сполохати лісову тишу чи неточною лінією зіпсувати хороший малюнок.

Ми полюбили каравелу радісно й міцно. Іноді я забував, що вона просто плоский паперовий кораблик. Каравела снилася ночами — велика й справжня. В подробицях і виразно я бачив, як підходить вона до рипучого дерев'яного пірса і випуклий борт її нависає над купами пузатих бочок згорнутими в кільця канатами й причальними тумбами. Високо піднімаються корма, схожа на візерунчастий будинок з вузькими вікнами й балкончиками. Пахнуть дьогтем коричневі дошки обшивки. Чомусь пахнуть огірковим розсолом жовтуваті згорнуті вітрила. На тугих, як струни, вантах сидять і весело шкірять зуби парубки у строкатих хустках. І вся каравела, що не охолола від сонячної спеки південних морів, пашить теплом, мов паровоз, що підійшов упритул…

Слова «мис Горн», «Кейптаун», «Каттегат», «Тасманія» вже не звучали як незрозуміла музика. Ми знали, де ці місця, чим хороші і чим небезпечні. Ми пройшли на своєму судні через два океани услід за Діком Сендом, а потім повторили важкий шлях Лаперуза. Про Лаперуза прочитали ми в суворій і сумній книжці «Назустріч загибелі».

Тінь нашої каравели линула по океанах.

Ще того вечора, коли я вперше поставив каравелу на долоню, Павлик сказав:

— Ти не шаруди нею по карті, тримай ближче до світла. Нехай на карту падає тінь. Там, де ляже тінь від бушприта, — там ми, значить, і пливемо.

Я присунув каравелу до лампи, націлив бушприт на мис Доброї Надії. Тінь нашої каравели темним метеликом лягла на Індійський океан.

Там, де ляже Тінь Каравели, зашумлять над хвилями наші вітрила й затріпотять прапори. Там, де ляже Тінь Каравели, ми пройдемо крізь важкі удари пострілів і штормове завивання вітрів.