Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 17

Виявилася ця біда вранці. Я почув, як тітка Ганна за стінкою розпачливо галасує:

— Паразит ти безмозкий, нема на тебе ніякої погибелі! Не міг ти сам згоріти біля тієї грубки! Що ж воно коїться на світі!

Потім почулися удари, схожі на віддалене гупання барабана. Я довідався потім, що то тітка Ганна з великої досади лупцювала любесенького сина обгорілим валянком межи плечі. Та й справді, як тут було не розстроїтися? Інших валянків у Павлика, звісно, не було. Їх треба було купляти чи вимінювати на товкучці. Щоб купити — зайві гроші потрібні. А щоб вимінювати… Ну, на що виміняєш? Найчастіше міняли на хлібні картки. Але ж тоді з голоду зовсім завиєш.

Проте лупцюй не лупцюй, біді не зарадиш. До того ж після кожного удару валянок викидав хмари ядучого коричневого пилу. Тітка Ганна закашлялась, шпурнула залишки валянка під ліжко й пішла на роботу. Дверима грюкнула так, що аж будинок захитався і довго дзенькав шибками, а наш старий самовар крякнув і осів на один бік.

Павлик залишився вдома. Я позаздрив такій його удачі й поплентався до школи сам, бо повторити свій трюк з кашлем не наважився. Коли я повернувся, Павлик зустрів мене на порозі. Сказав нетерпляче:

— Ходімо, покажу щось…

У кімнаті на чорній клейонці столу лежала знайома мені літня іспанка з китичкою. Точніше кажучи, не лежала, а стояла сторчма, ховаючи під собою щось загадкове.

Павлик озирнувся на мене і підняв іспанку за ріжок. Підняв обережно, ніби там сидів дивовижний метелик і він не хотів, щоб той метелик одразу полетів.

Він не летів. Він виявився білим корабликом.

Кораблик був намальований на папері, вирізаний і тримався на маленькій підставці. Тобто мені спершу здалося, що він намальований, а потім я розгледів, що це друкована картинка.

Були у кораблика круглі борти, висока візерунчаста корма, туго напнуті вітрила різних розмірів і форм. Найменше вітрило прилаштувалося під задьористо піднятим бушпритом.

Дивовижний був кораблик — весь наповнений вітром.

Павлик ласкаво сказав:

— Каравела… Ось вона яка.

Так з'явилася у нас каравела.

Власне, не сталося нічого незвичайного. Просто Павлик почав від нудьги порпатися у старих журналах і знайшов в одному малюнок з корабликом. Він безжалісно вирвав аркуш, наклеїв вареною картоплею на шмат картону й дуже акуратно маленькими ножицями вирізав каравелу. Потім укріпив її на підставці з розрізаної навпіл картоплини.

А вдень він показав каравелу мені. От і все.

Але ми обидва розуміли, що це не все. Тому що дуже хотілося незвичайного.

— Ходімо, — сказав Павлик.

Ми пролізли за карту, в нашу «каюту». На тумбочці замість старої електроплитки з чайником стояла стара лампа без абажура. Вона рівно і неяскраво освітлювала строкаті землі й сині океани. Без лампи тут було б темно: адже в грубці не топилося.

Павлик подивився на мене з якоюсь дивною посмішкою — трохи ніяковою і м'якою.