Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 92
Дмитро Ткач
— А тепер, як я й обіцяв вам, скажу, чому саме про цю бойову операцію я згадав, — промовив дядя Влас, закінчивши роз повідь, — Є серед вас учень шостого класу Левко Лебідь…
Я похолов увесь. Чого це він мене згадав? Всі загули, зашуміли, почали підводитися з своїх місць та шукати. мене очима. Я став центром уваги. Я навіть голову втяг в плечі.
— … Левкові ще тільки тринадцять років, і, звісно, він не ходив зі мною в десантні операції. Але ми з ним — великі друзі… Так от, коли я був у морі, мій друг Левко зняв зі стіни оцю фінку… — тут дядя Влас підняв фінку так, щоб її побачили всі, і став розказувати далі. — Взяв оцю фінку і приніс її в школу. Ми вже говорили з Левком і знаємо, навіщо він приніс. Просто, щоб показати товаришам. А тут вийшла неприємність. Левкові перепало добряче. Він і сам розуміє, що перепало йому цілком заслужено… Але я хочу сказати про інше. Саме оцю фінку подарував мені командир дивізіону наших катерів за ту десантну вилазку, про яку я вам тільки; що розповів…
У залі здійнявся неймовірний шум. А я сидів, низько опустивши голову.
— З цією фінкою, — сказав далі дядя Влас, — я потім пройшов усю війну. Отже, це не іграшка і не просто прикраса, а моя бойова зброя, яка завжди нагадує мені про ті грізні часи, коли ми захищали нашу країну від фашистської навали. Це — дуже дорога для мене річ…
А після збору дядю Власа оточили учні, учителі і ще довго не хотіли відпускати. Тільки Марія Степанівна трималась трохи осторонь. Їй, мабуть, було соромно за свою нечемність до дяді Власа — такого героя і такої чудової людини.
Потім дядю Власа запросив до себе директор, а ми з татом і мамою пішли додому. Тато був мовчазний і задуманий, тільки часом повторював:
— Та-а-к… Живе людина поряд з тобою, а хто вона, й не знаєш.
А мама всю дорогу додому повчала мене:
— Ось бач, Левко, який чоловік дядя Влас! Отакий і ти будь.
Вона вперше в житті висловлювала мої думки й мої бажання.
18. Я СТАЮ ЮНГОЮ
Наближались канікули. Цього разу я чекав їх особливо нетерпляче.
Ще задовго до канікул дядя Влас сказав:
— А давай, Левко, домовимось з тобою про одне діло…
— Про яке?
— Ось про яке. Якщо ти закінчиш першу чверть з хорошими оцінками, то на канікули я візьму тебе в море. Я розумію, на одні п'ятірки одразу тобі буде важко, але побільше четвірок, як захочеш, то зможеш мати… Ну, там, може, де й трійка вкрадеться, — посміхнувся він, — бо щось тебе дуже вже полюбляють оті кляті трійки і, мабуть, не захочуть так швидко розпрощатися з тобою…
Почувши таку розмову, мама аж ніби розсердилась трохи.
— Що ви, Власе Микитовичу? Хіба ж можна — дитину в море? Там же зараз шторми почались, холодно, мокро, застудиться ще…
Поки мама заперечувала дяді Власу, я думав: це не жарт — дати таку обіцянку, як пропонує дядя Влас!
Та зате ж як звабливо — піти в море! От було б що хлопцям розказувати!
І, подумавши так, я відповів:
— Гаразд, я згоден так, як ви кажете…
— Ти чуєш? Він згоден!.. — вигукнула мама, повернувшись до татка. — Та ти ще спитай, чи тебе пустять!