Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 65

Та не встиг я ступити на поріг своєї хати, як мене одразу ж мама накрила мокрим рядном:

— Ні, ти тільки глянь на цього телепня! Його викликають до класного керівника, до директора, його хочуть другорічником зробити, а йому — хоч би що! Сяє, як начищений самовар!

— Ану, йди сюди, — покликав тато до себе в кабінет.

Я добре знав, що зараз буде. Татко, як завжди, почав говорити, що сам він ріс бідним, що в нього часто не було кусня хліба, але він учився тільки на «добре» і «відмінно», бо розумі и, що треба вчитись, а от я, Левко, цього не розумію, хоч живу в розкошах, хоч завжди нагодований і зодягнутий. А є такі! дивне прислів'я, що неуків б'ють. Бо, хто не має знань, той іде працювати вантажником у порт або в кращому разі — мули ром, бетонярем чи рядовим матросом. А татко ж певний, що я, Левко, не хочу бути вантажником, муляром, бетонярем чи рядовим матросом. А крім того, мені ж має бути й соромно, що я, син такого поважного батька, росту телепнем, тоді як діти простих людей, які не мають ні такої їжі, ні такого одягу, ні такої окремої кімнати, як у мене, вчаться набагато краще. Вони розуміють, що їм треба вибитись у люди. А я, Левко, думаю, що батько годуватиме й одягатиме мене все життя. Але хай тільки я не перейду в шостий клас, то він з мене три шкури злупить, а потім таки пошле в портові вантажники, щоб я спробував заробляти на свій хліб…

Багато з того, чим тато лякав, мене зовсім не лякало, а, навпаки, навіть приваблювало. Але я сидів, поклавши руки на коліна, з скорботним обличчям і удавав, що всі його слова падають мені просто на серце. А сам тим часом чекав, коли він уже мене відпустить.

Мої муки скінчились, коли татко повністю висловився за добре навчання та зразкову поведінку і проти неуцтва та байдикування.

— Ти все втямив, що я тобі оце казав? — спитав він.

— Угу, — сумирно сказав я.

— Отож і не забувай, — задоволено порадив татко.

Звісно ж, я одразу про це забув, як тільки опинився у своїй кімнаті, і взявся за «Каменярів». Вчив я вірш наполегливо й жадібно. І невдовзі переконався, що вже знаю його. Отже, якщо дуже-дуже захочеш щось зробити, то неодмінно зробиш!..

І коли на перший же урок прийшла Марія Степанівна, я, хвилюючись, підняв руку.

— Чого тобі, Лебідь? — суворо глянула вона на мене.

— Маріє Степанівно, спитайте мене «Каменярі».

Вона вирішила, що я хочу щось утнути, і сердито сказала:

— Сиди і не пустуй. У тебе по «Каменярах» двійка.

Але я знову попросив дозволу прочитати вірш. Ні, зовсім не для того, щоб виправити двійку. У мене їх було чимало. І ще одна якась там двійка мене не бентежила. Я хотів, щоб послухали, як я читаю. А читаю я, як мені здавалось, майже так само, як Євграф Євграфович.

Нарешті учителька зрозуміла, що я прошусь не заради пустощів, і дозволила:

— Прочитай.

Я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і прочитав, жодного разу не збившись. Мабуть, я читав справді непогано, бо увесь клас затих, а Марія Степанівна дивилась на мене трохи розгублено і здивовано. Коли скінчив, вона сказала сухо:

— Тобі можна було б навіть п'ятірку поставити. Але ставлю поки що четвірку. Подивимось, що далі буде…