Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 54

За столом привітний чоловік з густим сивим чубом і маленькими вусиками. Він веде розмову неквапно, спокійно.

— Ти знаєш, хто ти і звідки?

— Знаю, знаю, — аж задихається Юра. — Я — Юра Любченко. Постійно жив у Києві. Але був у багатьох містах України. З цирком, на гастролях…

— Ти пригадуєш своїх батьків? Не забув, які вони? — питає чоловік.

Хіба ж він може забути ласкаву, ніжну маму, доброго татка, який був для нього не тільки батьком, але й другом! Ось же й фотокарточка в нього є. Дивіться, ось такими вони й лишилися у Юриній пам'яті назавжди!.. Він цю фотокарточку так ховає, що Кріт ніколи про неї не дізнається. Тільки друзям своїм показав, Петі і Марті.

Чоловік довго і уважно розглядає обличчя на фотокарточці. Потім повертає її Юрі.

— Гарні в тебе батьки. Їх як звуть?

— Татка звали Сергієм, а маму — Валентиною, — каже Юра. Обличчя у нього палає, великі карі очі повні сліз. Він ось-ось вибухне тяжким плачем, але стримується. — Вони були чудовими повітряними гімнастами.

— А чому ти кажеш «були», «звали»? — питає сивий чоловік. — Хіба ти певен, що їх уже немає серед живих?

— Я не знаю, — каже Юра. — Тоді дуже бомбили фашистські літаки, стріляли з кулеметів… Це було на якійсь станції. Але на якій саме, я не пригадую.

Чоловік встає з-за столу і починає ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.

— Це було на станції Берегова, — тихо каже він, ніби сам до себе, і раптом зупиняється проти Юри. — А ти хотів би повернутись додому, на Батьківщину?

Юрині нерви не витримують. Він схоплюється з крісла, підбігає до чоловіка, хапає його за руки.

— Зробіть. Поверніть мене додому! Я не хочу тут бути, поверніть. І мене, і Петю, і Марту. Пан Янчук знущається над нами. Він б'є нас.

Тепер уже Юра плаче, як маленька дитина. Рясні сльози котяться по його щоках.

— Заспокойся, Юро, — лагідно втішає сивий чоловік і обнімає хлопця за плечі. — Ти вже не маленький і повинен триматися твердо. Хочу тобі сказати, що твої батьки живі. І вони розшукують тебе.

— Де вони? Де? — вигукує Юра, тремтячи всім тілом.

— Вони в Києві. Живі й здорові. Нам відомо вже і про них, і про тебе, і про твоїх друзів, Петю та Марту. Про Янчука — теж.

Він довго мовчав, зупинившись проти вікна і дивлячись на вулицю. Потім заговорив:

— У тебе є ще один щирий друг. Це — Генріх Зайднер. Знаєш такого?

— Пан Зайднер! — вигукнув Юра. — Де він зараз? Що з ним? Ми тільки раз зустрілися, як він вийшов з табору.

— Тепер він уже не пан, а товариш Зайднер, — посміхнувся чоловік. — Живе у Східній Німеччині. Це він і допоміг нам зустрітися з тобою. Читати не забув?

— Ні.

Чоловік взяв зі столу газету.

— Ну, то бери читай ось цього листа. Бачиш, хто його підписав?

— Татко і мама! — вирвалося у хлопчика.

Жадібними очима ковтав Юра рядок за рядком, забувши про все. У нього було таке відчуття, немовби оці чотири роки він прожив у жахливому сні і тепер прокидається. Ніби навіть і не жив, а увесь час крутився у шаленому вихорі якогось нескінченного чорного сальто.